Ухвалою суддів Третьої судової палати ККС ВС передано на розгляд Об'єднаної палати (ОП) ККС ВС питання про відступ від висновку ОП, викладеного в постанові від 12 травня 2021 року у справі № 663/267/19, відповідно до якого "рішення про призначення (визначення) прокурора… та у разі необхідності групи прокурорів… обов`язково повинно прийматись у формі постанови…", відсутність якої або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів у кримінальному провадженні.
В ухвалі обгрунтовано подібність правовідносин, пов'язаних із визначенням прокурора та слідчого в кримінальному провадженні, висловлено думку, що визначення слідчого на підставі письмового доручення керівника органу досудового розслідування не порушує вимог закону і не тягне наслідків у вигляді визнання доказів недопустимими.
Крім того, в ухвалі обгрунтовано позицію, що ОП може відійти від попереднього висновку шляхом вказівки на те, що цей висновок слід застосовувати виключно до правовідносин, які виникли після оприлюднення відповідної постанови ВС в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Посилання на цю ухвалу в ЄДРСР >>>
УХВАЛА
12 травня 2021 року
м. Київ
справа № 663/267/19
провадження № 51-3344км20
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Мазура М. В.,
суддів Бородія В. М., Чистика А. О.,
за участю:
секретаря судового засідання Миколюка Я. О.,
прокурора Матолич М. Р .,
захисника (у режимі відеоконференції) Шадманова Б. К.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Скадовського районного суду Херсонської області від 17 січня 2020 року та ухвалу Херсонського апеляційного суду від 14 травня 2020 року, які постановлені у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018230230001727, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Верішен Гориського району Республіки Вірменія, зареєстрованого та проживаючого у АДРЕСА_1 ), такого, що в силу ст. 89 Кримінального кодексу України (далі - КК) не має судимостей,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК.
Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Скадовського районного суду Херсонської області від 17 січня 2020 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 6 місяців.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він за встановлених та детально наведених судом першої інстанції у вироку обставин, 04 листопада 2018 року, приблизно о 11:50, перебуваючи біля приміщення «Національна лотерея», на вул. Сергіївська, 17-А у м. Скадовську Херсонської області, на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, умисно вдарив ОСОБА_2 дерев`яною палкою у голову, спричинивши тим самим останньому тяжкі тілесні ушкодження за критерієм небезпечності для життя в момент заподіяння.
Херсонський апеляційний суд ухвалою від 14 травня 2020 року залишив вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 без змін, а апеляційну скаргу його захисника - без задоволення.
Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала, та заперечення інших учасників провадження
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 , посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі через суворість, просить скасувати постановлені у кримінальному провадженні судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
По суті в касаційній скарзі засуджений вказує на те, що місцевим судом йому призначено занадто суворе покарання, без урахування конкретних обставин справи та обставин, які його пом`якшують. Зокрема, на думку засудженого, судом не було враховано противоправної поведінки потерпілого, його перебування у стані сильного душевного хвилювання, викликаного такою поведінкою потерпілого, відшкодування завданої потерпілому шкоди, та позиції останнього щодо призначення йому покарання.
Також вказує, що місцевим судом взагалі не вирішувалось питання щодо правильності кваліфікації його дій, оскільки, на його думку, матеріали кримінального провадження не містять доказів на підтвердження його умислу на нанесення потерпілому саме тяжких тілесних ушкоджень.
До того ж, як зазначає засуджений, досудове розслідування у кримінальному провадженні здійснювалось неповноважним слідчим, оскільки в матеріалах справи відсутня постанова керівника органу досудового розслідування про призначення слідчого для здійснення досудового розслідування.
У письмових запереченнях на касаційну скаргу засудженого потерпілий ОСОБА_2 вказує на можливість її задоволення, оскільки йому відшкодована матеріальна і моральна шкода.
Позиції учасників судового засідання
У судовому засіданні захисник, підтримав касаційну скаргу засудженого, просив її задовольнити, на підставах зазначених у цій скарзі, скасувати постановлені у кримінальному провадженні судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Прокурор, надавши відповідні пояснення, заперечила проти задоволення касаційної скарги, просила постановлені судові рішення щодо ОСОБА_1 залишити без змін.
Іншим учасникам судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи у такій спосіб судову практику на однакове застосування норм права.
Згідно з ч. 6 ст. 13 Закону № 1402-VIII висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Частиною 2 ст. 434-1 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) передбачено, що суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об`єднаної палати.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду викладеного у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 629/847/15-к (провадження № 13-70кс19) якщо колегія суддів, яка розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку, вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного кримінального суду, то вона передає таке кримінальне провадження на розгляд цієї ж об`єднаної палати. Об`єднана палата касаційного суду може відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі цієї ж об`єднаної палати.
Одним із ключових доводів касаційної скарги засудженого є його посилання на те, що досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні здійснено неуповноваженою особою - слідчим Сенішиним В. Б., оскільки матеріали справи не містять постанови керівника органу досудового розслідування про призначення цього слідчого для здійснення досудового розслідування, а лише письмове доручення, яким начальник слідчого відділу доручає слідчому Сенішину В. Б. проведення досудового розслідування. Однак таке доручення, на думку засудженого, не передбачено положеннями КПК та в розумінні вимог цього Кодексу не є процесуальним документом, який би уповноважував слідчого на здійснення такого розслідування. З огляду на це, засуджений вважає, що отримані у кримінальному провадженні докази є недопустимими.
При цьому в судовому засіданні сторона захисту, обґрунтовуючи свої доводи в цій частині, послалася на постанову об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі - об`єднана палата) від 22 лютого 2021 року у справі № 754/7061/15 (провадження 51-4584кмо18), в якій зроблено висновок про те, що за змістом статей 36, 37, 110 КПК рішення про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, та у разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, обов`язково повинно прийматись у формі постанови, яка має міститись у матеріалах досудового розслідування для підтвердження факту наявності повноважень. Така постанова має відповідати передбаченим КПК вимогам до процесуального рішення в формі постанови, у тому числі, бути підписаною службовою особою, яка її прийняла. Відсутність зазначеної постанови в матеріалах досудового розслідування або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані під наглядом і процесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те законних повноважень.
Чи є наведені правовідносини подібними?
Оцінюючи доводи сторони захисту в указаній частині, колегія суддів відповідно до вимог ст. 434-1 КПК у першу чергу має з`ясувати, чи є правовідносини, що є предметом розгляду у цьому кримінальному провадженні, та правовідносини, які мали місце у справі № 754/7061/15, розглянутій об`єднаною палатою Касаційного кримінального суду, подібними.
Насамперед колегія суддів відмічає, що в цьому кримінальному провадженні стороною захисту поставлено питання про відсутність постанови керівника органу досудового розслідування про призначення слідчого, тоді як у кримінальному провадженні, розглянутому об`єднаною палатою, йшлося про порядок призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні.
Тим не менше, оскільки умовою звернення до об`єднаної палати є саме «подібність», а не «ідентичність» правовідносин, колегія суддів має з`ясувати, чи є вказана відмінність настільки істотною, щоб дійти висновку про те, що відповідні правовідносини не є подібними.
При вирішенні цього питання колегія суддів виходить із того, що порядок визначення прокурора і слідчого в конкретному кримінальному провадженні врегульований у чинному КПК в різних статтях, але ці норми містять схожі формулювання. Так, відповідно до ч. 1 ст. 37 КПК "Прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. У разі необхідності керівник органу прокуратури може визначити групу прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, а також старшого прокурора такої групи, який керуватиме діями інших прокурорів". Так само і в п. 1 ч. 2 ст. 39 КПК йдеться, що «Керівник органу досудового розслідування уповноважений… визначати слідчого (слідчих), який здійснюватиме досудове розслідування, а у випадках здійснення досудового розслідування слідчою групою - визначати старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих…». Останнє положення корелює зі змістом ч. 1 ст. 214 КПК, де зазначено, що «Слідчий, який здійснюватиме досудове розслідування, визначаєтьсякерівником органу досудового розслідування, а дізнавач - керівником органу дізнання, а в разі відсутності підрозділу дізнання - керівником органу досудового розслідування».
В усіх наведених законодавчих положеннях прямо не зазначено, що прокурор чи слідчий визначаються відповідно керівником органу прокуратури або саме шляхом прийняття рішення у формі постанови (на чому, зокрема, було зауважено і в названому рішенні об`єднаної палати). Тим не менше, у справі № 754/7061/15 об`єднана палата взяла до уваги характер повноважень прокурора у кримінальному провадженні та дійшла висновку, що його визначення керівником органу прокуратури має відбуватися виключно шляхом постановлення відповідної постанови.
Отже, беручи до уваги схожість нормативного регулювання порядку визначення прокурора і слідчого у кримінальному провадженні та враховуючи те, що як прокурор, так і слідчий та керівник органу досудового розслідування відповідно до положень п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК відносяться до сторони обвинувачення, колегія суддів вважає, що правовідносини, які розглядаються в цьому кримінальному провадженні (щодо порядку визначення слідчого), та правовідносини, що розглядалися об`єднаною палатою у справі № 754/7061/15 (щодо порядку визначення прокурора), є в достатній мірі подібними в розумінні ст. 434-1 КПК.
Такий висновок підтверджується ще й тим, що в кримінальному провадженні № 754/7061/15 об`єднана палата відійшла від висновку, зробленого колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 19 травня 2020 року (справа № 490/10025/17), який рівною мірою стосувався як процедури визначення прокурора, так і слідчого.
Крім того, після ухвалення названого рішення об`єднаною палатою, колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постановах від 17 і 24 березня 2021 року у справах № 281/422/18 (провадження № 51-5167км20) та 127/10042/18 (провадження № 51-6058км20) вказали про обов`язковість прийняття рішення про визначення уповноважених осіб, які здійснюватимуть повноваження слідчих у конкретному кримінальному провадженні у формі постанови. Такий висновок, окрім іншого, був аргументований посиланням на висновок об`єднаної палати у справі № 754/7061/15.
Беручи до уваги наведене та враховуючи подібність правовідносин, пов`язаних із визначенням прокурора та слідчого в конкретному кримінальному провадженні, колегія суддів вважає, що існуючі відмінності між названими кримінальними провадженнями не є настільки істотними, щоб це давало підстави не застосовувати вказаний висновок об`єднаної палати, обмежившись простим посиланням на те, що в цій справі мова йде не про визначення прокурора, а про визначення слідчого. Тому колегія суддів вважає за необхідне передати кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати у зв`язку з необхідністю відступу від її висновку, викладеного в постанові від 22 лютого 2021 року у справі № 754/7061/15.
Саме об`єднаній палаті належить повноваження остаточно визначити, чи є відповідні правовідносини подібними в розумінні ст. 434-1 КПК і чи є підстави для відступу від указаного вище висновку об`єднаної палати.
Щодо підстав відступу від висновку об`єднаної палати
Згідно з висновком об`єднаної палати у справі № 754/7061/15, «рішення про призначення (визначення) прокурора… та у разі необхідності групи прокурорів… обов`язково повинно прийматись у формі постанови…», а відсутність якої або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів у кримінальному провадженні.
Тим не менше, у мотивувальній частині постанови об`єднана палата визнала, що «ст. 37 КПК і не передбачає для керівника органу прокуратури специфічної форми рішення про визначення прокурора (групи прокурорів), який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні», у зв`язку з чим вона зробила наведений вище висновок, виходячи з тих міркувань, що «визначення керівником органу прокуратури прокурора (групи прокурорів), який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні є кримінально-процесуальним рішенням, яке утворює, змінює чи припиняє права і обов`язки, тобто має правові наслідки, в конкретному кримінальному провадженні з його початку до завершення та за процесуальною формою має бути передбачено (встановлено) кримінальним процесуальним законом. Надання прав, покладення обов`язків та визначення обсягу відповідальності за своєю юридичною природою потребує письмової форми заради уникнення суб`єктивізму та забезпечення правової визначеності».
Колегія суддів знаходить дві самостійні підстави для відступу від цього висновку об`єднаної палати.
По-перше, колегія суддів звертає увагу на те, що в матеріалах даного кримінального провадження відсутня постанова керівника органу досудового розслідування про визначення слідчого, але міститься письмове доручення від 04 листопада 2018 року, яким начальник СВ Скадовського ВП Новокаховського відділу поліції ГУНП в Херсонській області доручає старшому слідчому цього відділу Шагіняну А. А. провести досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні, а 06 листопада 2018 року аналогічним дорученням здійснення досудового розслідування доручено слідчому Сенішину В. Б. (т. 2 а.к.п. 2,3).
За змістом частин 1 і 3 ст. 110 КПК процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. Рішення слідчого, дізнавача, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, дізнавач, прокурор визнає це за необхідне.
До висловлення об`єднаною палатою названого висновку, питання, які піднімаються у цій справі вже були предметом оцінки колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 02 червня 2020 року у справі № 229/3178/15-к, де суд касаційної інстанції зауважив, що повноваження керівника органу досудового розслідування визначати слідчого (слідчих), який здійснюватиме досудове розслідування, у формі «доручення» не суперечить вимогам ст. 39 КПК. У ч. 3 ст. 110 КПК, дійсно зазначено, що рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови, однак за змістом пунктів 8, 17 ч. 1 ст. 3 цього Кодексу керівник органу досудового розслідування і слідчий є самостійними суб`єктами, повноваження яких визначені в окремих статтях КПК - 39 та 40. А положення ст. 110 КПК не містять імперативних приписів про те, що керівник органу досудового розслідування приймає своє рішення у формі постанов. З цих підстав колегія суддів Другої судової палати не визнала істотним порушенням вимог процесуального закону визначення керівником органу досудового розслідування слідчого на підставі процесуального документу - доручення.
На думку колегії суддів, визначення керівником органу досудового розслідування конкретного слідчого (слідчих) у формі письмового доручення, яке містить ті самі реквізити, що й постанова, зокрема: посада особи керівника органу досудового розслідування, час і місце складання доручення, підстави для його винесення (статті 39, 214 КПК), номер кримінального провадження, внесеного до ЄРДР, попередню правову кваліфікацію, та вказівки щодо проведення якісного, ефективного і оперативного досудового розслідування (як у цій справі), є достатнім для наділення такого слідчого повноваженнями здійснювати досудове розслідування у конкретному кримінальному проваджені, а тому прийняття рішення саме у такій письмовій формі (а не у формі постанови) не свідчить, що досудове розслідування здійснювалося неуповноваженою особою і що отримані під час такого розслідування докази є недопустимими на цих підставах.
По-друге, навіть якщо об`єднана палата не знайде підстав відійти від висновку по справі № 754/7061/15 з наведених вище підстав і вважатиме, що визначення слідчого має здійснюватися виключно у формі постанови керівника органу досудового розслідування, а не його письмового доручення, на думку колегії суддів, наслідки недотримання такої форми у вигляді визнання недопустимими всіх доказів отриманих таким слідчим щонайменше не повинні застосовуватися до випадків, коли визначення слідчого на підставі письмового доручення відбулося до оприлюднення в Єдиному державному реєстрі судових рішень указаного висновку об`єднаної палати.
Протилежний підхід (ретроспективне застосування висновку об`єднаної палати в цих правовідносинах) не тільки не сприятиме досягненню визначених кримінальним процесуальним законом цілей кримінального провадження, але й порушуватиме засади правової визначеності.
Зокрема, як уже було зазначено вище, сама об`єднана палата визнала, що КПК чітко не вказує на те, що рішення про визначення прокурора (як і слідчого) має прийматися саме у формі постанови. Більше того, протягом тривалого часу (з моменту набрання чинності КПК у 2012 році й до часу складання та оголошення повного тексту відповідної постанови об`єднаної палати у 2021 році) не існувало стабільної та однозначної судової практики, яка б указувала правоохоронним органам, що рішення про визначення прокурора чи слідчого у конкретному кримінальному провадженні має ухвалюватися саме у формі постанови. У зв`язку з цим деякі суб`єкти правозастосування природно могли дійти висновку, що, наприклад, письмового доручення (та/або внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань) буде достатньо для належного процесуального оформлення факту визначення слідчого. У ситуації, що розглядається, навряд чи можна було вимагати від всіх суб`єктів правозастосування, щоб вони однозначно передбачали, що через багато років після ухвалення КПК Верховний Суд розтлумачить норми цього кодексу як такі, що вимагають ухвалення рішення про визначення прокурора (чи слідчого) саме у формі постанови і ніяк інакше. За таких умов навряд чи можна назвати дії таких суб`єктів правозастосування явно незаконними на час їх вчинення, а тому й ретроспективне (зворотне в часі) застосування висновку об`єднаної палати та відповідно визнання недопустимими всіх доказів у кримінальному провадженні може мати катастрофічні наслідки для надзвичайно великої кількості кримінальних проваджень, які у тому числі можуть стосуватися злочинів проти життя та здоров`я людини (як у цьому випадку), основ національної безпеки тощо.
Ретроспективне застосування цього висновку об`єднаної палати потенційно може призвести до встановлення Європейським судом з прав людини порушень статей 2, 3 (і можливо деяких інших) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у багатьох кримінальних провадженнях, де до кримінальної відповідальності неможливо буде притягнути осіб, причетних до злочинів проти життя та здоров`я людини, у зв`язку з визнанням недопустимими усіх доказів виключно через формальне недотримання процедури визначення прокурора чи слідчого (особливо, якщо така процедура не була чітко визначена законом на час її застосування, але була врегульована «заднім числом» внаслідок нового тлумачення закону судом).
Скажімо, у справі «Маслова та Налбандов (Maslova and Nalbandov) проти Російскої Федерації» (рішення від 24 січня 2008 року, скарга № 839/02) Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 3 Конвенції з прав людини та основоположних свобод через нездатність держави засудити працівників міліції та прокуратури, які неодноразово зґвалтували та іншим чином катували жінку, щодо яких було зібрано велику кількість переконливих і недвозначних доказів, які зрештою були визнані національним судом недопустимими через недотримання визначеної законом процедури порушення кримінальної справи щодо них.
Досвід інших держав указує на те, що в правових системах інших країн існує доктрина «Prospective Overruling», відповідно до якою вважається, що в окремих випадках суд може застосувати нове тлумачення, проголосивши, що в цілях правової стабільності воно буде застосовуватися виключно для майбутніх правовідносин.
Наприклад, у США така доктрина була вперше застосована у 1932 році суддею Кардозо у справі Sunburst, в якій суддя зазначив, що суд може застосувати існуючий прецедент у справі, яка розглядається, але водночас проголосити, що він більше не буде слідувати цьому прецеденту в майбутньому. Верховний Суд Індії вперше застосував цю доктрину в 1967 році у справі «Golaknath v. State of Punjab».
На виключно переспективну дію свого нового тлумачення в деяких справах також указує Верховний суд Литви. Наприклад, у рішенні Верховного суду Литви від 12 березня 2013 року (справа № 3K-7-32/2013) він зауважив, що з урахуванням нового тлумачення конституційної доктрини, викладеної в постанові Конституційного суду від 28 березня 2006 року, «…зміна практики судів загальної юрисдикції… має наслідки для майбутнього, тобто новостворений прецедент буде використовуватися судами для розгляду нових справ, а не тих, які вже вирішені. Через це щойно змінена прецедентна практика загальної юрисдикції не є підставою для перегляду процесуальних рішень, винесених судами, і особи не мають права звертатися до суду для перегляду рішення, винесеного судом, аргументи якого були перетлумачені в іншій (пізнішій) справі. Розвиток судової практики шляхом додавання нових елементів тлумачення та застосування закону або його тлумачення не можна розглядати як нові істотні обставини, які не були відомі на момент (попереднього) рішення суду».
Отже, не заперечуючи того факту, що об`єднана палата має повноваження робити висновки щодо застосування норм права в подібних правовідносинах з метою розвитку права і формування єдиної судової та правозастосовної практики з відповідних питань, що само по собі сприяє забезпеченню правової визначеності, колегія суддів, тим не менше, вважає, що в окремих випадках (як, скажімо, у цій ситуації, де об`єднана палата подолала певну невизначеність законодавчих положень з процесуального питання, яке безпосередньо не стосується фундаментальних прав і свобод людини) висновки об`єднаної палати щодо застосування норм права в подібних правовідносинах слід застосовувати виключно перспективно, а не ретроспективно. Це, з одного боку, забезпечить належний розвиток права та більш чітке правове регулювання, але водночас не матиме руйнівних наслідків для попередніх справ і не створить необґрунтованих, непередбачуваних і - головне - непереборних перешкод для належного відправлення правосуддя в кримінальних провадженнях, які розпочалися до формування цієї нової судової практики.
Таким чином, на думку колегії суддів, об`єднана палата може відступи від попереднього висновку, викладеного у постанові від 22 лютого 2021 року (справа № 754/7061/15, провадження № 51-4584кмо18) також шляхом вказівки на те, що цей висновок не підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли до оприлюднення повного тексту цього судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
З огляду на викладене, згідно з положеннями ч. 2 ст. 434-1 КПК, з метою забезпечення єдності судової практики, це кримінальне провадження належить передати на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду.
Враховуючи наведене і керуючись статтями 433, 434, 434-1, 434-2, 441 КПК,
Верховний Суд постановив:
Передати матеріали кримінального провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_1 на вирок Скадовського районного суду Херсонської області від 17 січня 2020 року та ухвалу Херсонського апеляційного суду від 14 травня 2020 року на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.
Судді
М. В. Мазур В. М. Бородій А. О. Чистик
| 