Микола Вікторович Мазур
Персональний сайт

Ухвалою суддів Третьої судової палати ККС ВС передано на розгляд Об'єднаної палати (ОП) ККС ВС питання про відступ від висновку ОП, викладеного в постанові від 12 травня 2021 року у справі № 663/267/19, відповідно до якого "рішення про призначення (визначення) прокурора… та у разі необхідності групи прокурорів… обов`язково повинно прийматись у формі постанови…", відсутність якої або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів у кримінальному провадженні.

В ухвалі обгрунтовано подібність правовідносин, пов'язаних із визначенням прокурора та слідчого в кримінальному провадженні, висловлено думку, що визначення слідчого на підставі письмового доручення керівника органу досудового розслідування не порушує вимог закону і не тягне наслідків у вигляді визнання доказів недопустимими.

Крім того, в ухвалі обгрунтовано позицію, що ОП може відійти від попереднього висновку шляхом вказівки на те, що цей висновок слід застосовувати виключно до правовідносин, які виникли після оприлюднення відповідної постанови ВС в Єдиному державному реєстрі судових рішень. 

У постанові вказується, що суд касаційної інстанції позбавлений можливості досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, однак з урахуванням доводів касаційних скарг він має з’ясувати, чи навели суди нижчих інстанцій належні й достатні мотиви ухвалення судових рішень та чи обґрунтували свої висновки з посиланням на досліджені докази.

Також у цій постанові Верховний Суд, спираючись на свою попередню практику, визначив, що означає стандарт доказування "поза розумним сумнівом". Окрім іншого, у постанові зазначено, що "суди повинні ретельно перевіряти доводи сторони захисту, які обґрунтовано ставлять під сумнів версію сторони обвинувачення. У випадку, якщо суд після такої перевірки відхиляє доводи сторони захисту, він має навести переконливі мотиви такого висновку, які не залишають розумного сумніву у винуватості обвинуваченого. Разом з тим, якщо небезпідставні доводи сторони захисту не можуть бути спростовані з наведенням переконливих мотивів, які ґрунтуються на обставинах відповідного провадження, то це свідчить про існування розумного сумніву в доведеності винуватості особи".

Спирачись на ці загальні стандарти, у справі № 761/7897/18 Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції не навів достатніх і переконливих мотивів відхилення доводів сторони захисту, які стосувалися очевидної невідповідності між обставинами, які суд першої інстанції визнав встановленими, і показаннями одного з ключових свідків події, для виключення сумніву в тому, що потерпілий випав саме з того автобуса, яким керував обвинувачений. Натомість у справі № 504/1755/15-к Верховний Суд залишив без змін обвинувальний вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, оскільки суди навели належне обгрунтування свого висновку про винуватість обвинуваченого, а також надали розумне пояснення всім істотним неузгодженостям у доказах.

У цьому провадженні на розгляд об`єднаної палати було передано питання питання про те, чи можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчих суддів про повернення клопотань, поданих у межах передбачених КПК України процедур за умови, що відповідні процедури прямо не передбачають можливості повернення таких клопотань взагалі або з певних підстав.

Рішення про передачу провадження на розгляд об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду було ухвалено одноголосно, але я мав окрему думку щодо мотивів такої передачі. На відміну від більшості суддів, я вважаю, що такі ухвали підлягають апеляційному оскарженню. 

У постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2012 року (провадження №5-1кс12) було зроблено висновок, що «[з]а змістом частини 2 статті 389 Кримінального кодексу України суб’єктом цього злочину може бути лише особа, засуджена до громадських чи виправних робіт, тобто така, якій одне з цих покарань було призначено вироком суду, а не та, яка відбуває це покарання на підставі інших судових рішень». У 2016 році цю норму було викладено в новій редакції.

Отже колегія суддів вирішувала у цьому провадженні два питання:

1) Чи настає кримінальна відповідальність за ухилення від відбування покарання особою, якій таке покарання було призначено не вироком суду, а ухвалою суду в результаті заміни раніше призначеного вироком покарання, відповідно до нової редакції ч. 2 ст. 389 КК України?

2) Чи повинна колегія суддів передати кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права в ситуації, коли ця норма права зазнала істотних змін?

Обвинувачений в суді першої інстанції двічі заявив відвід захиснику. Формально вирішивши це питання за правилами, передбаченими статтями 78, 80, 81 КПК України, суд першої інстанції проігнорував той факт, що названа заява про відвід захисника по суті була заявлена з підстав неефективності правової допомоги. При цьому суд мав взяти до уваги, що обвинувачений може не мати достатньо правових знань для того, щоб розрізняти процедури вирішення заяв про відвід захисника та про відмову чи заміну захисника. Тим не менше, суд першої інстанції не роз’яснив обвинуваченому різницю між цими процесуальними процедурами, не спробував з’ясувати більш детально у обвинуваченого та/чи його захисника, чи вживає захисник достатніх заходів для здійснення ефективного захисту.

Визнаючи доводи касаційної скарги засудженого щодо порушення його права на захист обґрунтованими, Верховний Суд разом з тим зазначає, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями перевіряти ефективність обраної адвокатом лінії захисту, так само не наділені таким правом і суди нижчих інстанції. Проте, суд касаційної інстанції наділений правом перевірити чи надали суди першої та апеляційної інстанції засудженому можливість належним чином реалізувати своє право на захист. Верховний Суд наголошує, що звичайно не можна вимагати від адвоката, щоб він прибував до підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого, за кожною його вимогою, тим не менше захисник має вжити достатніх заходів для того, щоб зустрітися із підзахисним, проконсультувати його та обговорити лінію захисту.

Об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 361 КК України, охоплює не будь-які дії, що призвели витоку, втрати, підробки, блокування інформації, спотворення процесу обробки інформації або до порушення встановленого порядку її маршрутизації, натомість кримінальна відповідальність за цією статтею настає виключно, якщо такі наслідки настали в результаті несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп`ютерів), автоматизованих систем, комп`ютерних мереж чи мереж електрозв`язку. При цьому під несанкціонованим втручанням в роботу мереж електрозв`язку слід розуміти будь-які вчинені без згоди власника відповідної мережі чи службових осіб, на яких покладено забезпечення її нормальної роботи, дії, внаслідок яких припиняється (зупиняється) робота мережі електрозв`язку або відбуваються зміни режиму цієї роботи.

У цьому кримінальному провадженні Верховний Суд дійшов висновку, що обвинувальний акт не містив відомостей про те, що обвинувачений вчинив несанкціоноване втручання в роботу мереж електрозв`язку, тобто в роботу комплексу технічних засобів телекомунікацій та споруд, призначених для маршрутизації, комутації, передавання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних чи інших електромагнітних системах між кінцевим обладнанням. Фактично ОСОБА_1 обвинувачувався в тому, що він продав дві телевізійні приставки, які були заздалегідь налаштовані на перегляд трансляцій телеканалів «Футбол 1» і «Футбол 2», що знаходяться хоча й у нелегальному, але вільному доступі в мережі Інтернет. Відомостей про те, хто та в який спосіб забезпечив таку нелегальну ретрансляцію програми мовлення вказаних телеканалів у мережі Інтернет обвинувальний акт не містить, як не містить і відомостей про те, що ОСОБА_1 діяв з цією особою (чи особами) у співучасті.

Верховний Суд також погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність складу злочину, передбаченого ст. 176 КК. При цьому Верховний Суд звернув увагу на те, що здійснений потерпілою особою розрахунок завданої шкоди, в основу якого покладено вартість невиключних суміжних прав на ретрансляцію вказаних програм мовлення строком на один місяць, є некоректним і не грунтується на обставинах висунутого обвинувачення.

Справу передано на розгляд об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

Як зазначено в ухвалі, сам по собі факт заповнення і подання декларації про готовність об’єкта до експлуатації не спричиняє та нездатне спричинити наслідки правового характеру в розумінні примітки до ст. 358 КК, оскільки її може бути повернуто замовнику, тоді як здатність спричинити наслідки правового характеру для декларації про готовність об’єкта до експлуатації законодавством пов’язується не з фактом її подання в межах відповідної адміністративної процедури, а фактом її реєстрації відповідним органом. Зокрема, п. 13 Порядку прямо і недвозначно вказує на те, що підставою для укладення договорів про постачання на прийнятий в експлуатацію об’єкт необхідних для його функціонування ресурсів — води, газу, тепла, електроенергії, включення даних про такий об’єкт до державної статистичної звітності та оформлення права власності на нього є саме «зареєстрована декларація».

Отже, до моменту реєстрації в установленому законом порядку декларація про готовність об’єкта до експлуатації не має всіх ознак офіційного документа в розумінні статей 358 чи 366 КК. Цей висновок повністю узгоджується з логікою законодавця, який окремо передбачив адміністративну відповідальність за наведення недостовірних даних у декларації про готовність об’єкта до експлуатації (у цьому явно не було би потреби, якби законодавець вважав, що такі дії охоплюються складами злочинів, передбачених ст. 358 або 366 КК).

Об'єднана палата ККС ВС частково погодилася з позицією колегії суддів. 

Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою сторони захисту на судові рішення про відмову в задоволенні заяви про перегляд вироку суду за виключними обставинами у зв'язку з тим, що Рішенням Конституційного Суду України від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 ст. 368-2 КК була визнана неконституційною.

При цьому Верховний Суд погодився з висновками судів нижчих інстанцій, що диспозиція цієї кримінально-правової норми станом на час вчинення злочину та станом на час визнання її неконституційною була кардинально різною. Таким чином, у цьому кримінальному провадженні діяння особи, які були вчинені у 2011 році не перестали бути кримінально-караними, оскільки з часу внесення змін до ст. 368-2 КК у 2015 році вони охоплювалися ст. 190 КК. 

У цьому кримінальному провадженні Верховний Суд розглянув скаргу сторони захисту щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції ст. 369-2 КК України у зв`язку з тим, що на час вчинення дій, які ставилися ОСОБА_1 у провину (8 вересня 2016 року), пункти 1-3 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції», до яких відсилає примітка до ст. 369-2 КК України у редакції Закону України № 770-VIII від 10.11.2015, втратили чинність у зв`язку з набранням чинності та введенням у дію Закону України «Про запобігання корупції».

Об'єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду підтримала такий висновок у постанові  від 29.03.2021 у справі № 554/5090/16-к

Касаційний кримінальний суд, розглядаючи справу у складі Другої судової палати, зробив такий висновок щодо застосування норм права: 

Крадіжку чужого майна, поєднану з проникненням до колодязя ККЗ (телекомунікаційного колодязя), слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 185 КК як крадіжку, поєднану з проникненням до іншого приміщення.

У цьому кримінальному провадженні особу було засуджено за злочин, який було вчинено після постановлення попереднього вироку, але до набрання ним законної сили, при цьому вирок місцевого суду було скасовано апеляційним судом в частині призначеного покарання. У зв'язку з цим постало питання про те, який з принципів визначення остаточного покарання підлягає застосуванню в такій ситуації - за сукупністю злочинів (ч 4 ст. 70 КК) чи за сукупністю вироків (ст. 71 КК). Об'єднана палата Касаційного кримінального суду дійшла висновку, що в такому випадку застосовується принцип визначення остаточного покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

У разі смерті особи, щодо якої судом першої інстанції було постановлено виправдувальний вирок, до завершення процедури апеляційного перегляду апеляційний суд закриває кримінальне провадження, не скасовуючи виправдувальний вирок. 

У цій постанові зроблено висновок, що у випадку скасування касаційним судом вироку суду першої інстанції та/або вироку чи ухвали суду апеляційної інстанції щодо злочину, який вчинено до 20 червня 2017 року включно, період перебування особи в місцях позбавлення волі чи в установах попереднього ув’язнення (для участі в цьому кримінальному провадженні):

- з дня набрання вироком суду першої чи апеляційної інстанції законної сили і до дня ухвалення відповідної постанови Верховним Судом вважається періодом відбування покарання на підставі вироку суду, що набрав законної сили, і не є попереднім ув’язненням, а тому положення ч. 5 ст. 72 КК (у редакції від 26 листопада 2015 року) не підлягають застосуванню до цього періоду;

- з дня скасування Верховним Судом вироку суду першої інстанції та/або вироку чи ухвали суду апеляційної інстанції і до дня набрання вироком законної сили за результатами нового розгляду в суді першої та/або апеляційної інстанцій підлягає зарахуванню у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі на підставі ч. 5 ст. 72 КК (у редакції від 26 листопада 2015 року).

У цій справі суд апеляційної інстанції скасував обвинувальний вирок і закрив кримінальне провадження у зв'язку з закінченням строків давності, при цьому апеляційний суд, не надавши відповідь на доводи апеляційної скарги сторони захисту, зазначив, що вина особи встановлена. Як зазначив Верховний Суд, у цій справі в суді першої інстанції відбувся розгляд кримінального провадження по суті висунутого обвинувачення, але обвинувальний вирок не набрав законної сили і підлягав апеляційному перегляду за апеляційною скаргою сторони захисту, яка заперечувала винуватість обвинуваченого. Саме тому категоричні висловлювання апеляційного суду щодо доведеності винуватості особи за відсутності належної оцінки доводів апеляційної скарги вказують на такі недоліки апеляційної процедури, які становлять порушення принципу презумпції невинуватості. 

Оскарження ухвали про внесення виправлень у судове рішення має здійснюватися в тому ж порядку, як і виправленого судового рішення, у тому числі з урахуванням інстанції суду, який прийняв таке рішення. Аналогічний висновок необхідно зробити й щодо ухвали про відмову у внесенні виправлень. Дотримання відповідного порядку оскарження може бути поєднане із наявністю відповідних обмежень права на оскарження тих чи інших судових рішень, крім випадків, коли суд при постановленні ухвали про внесення виправлень у судове рішення вийшов за межі наданих йому законом повноважень.

У цій справі об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду зробила два висновки:

1. Положення ч.1 ст. 459 КПК слід розуміти як такі, що передбачають можливість перегляду за нововиявленими обставинами судових рішень, що набрали законної сили та якими завершено розгляд кримінального провадження по суті в суді відповідної інстанції. Перегляд за нововиявленими обставинами ухвал слідчого судді, а також рішень суду апеляційної інстанції щодо таких ухвал, кримінальним процесуальним законодавством не передбачений.

2. Положення ч. 2 ст. 464 КПК про те, що «суддя … вирішує питання про відкриття кримінального провадження за нововиявленими або виключними обставинами», слід розуміти як такі, що надають судді повноваження перевірити наявність підстав для відкриття провадження за нововиявленими обставинами та ухвалити рішення про відкриття такого провадження або відмову у його відкритті.

Предметом розгляду об`єднаної палати в цьому кримінальному провадженні було питання про те, чи підлягає апеляційному оскарженню ухвала слідчого судді, якою вирішено питання про передачу майна, яке визнане речовим доказом, в управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів. Об'єднана палата вирішила, що така ухвала слідчого судді оскарженню в апеляційному порядку не підлягає.

Я не погодився в таким рішенням з мотивів, наведених в окремій думці.

У цій справі об'єднана палата ККС ВС розглянула питання про те, що не порушує принцип non bis in idem, передбачений ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 389 КК за ухилення від виконання призначеного вироком суду покарання у вигляді позбавлення права керування транспортним засобом, що полягало в керування цією особою транспортним засобом, після того, як цю особу вже було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 4 (у попередній редакції - ч. 3) ст. 126 КУпАП.

Об'єднана палата ККС ВС скасувала ухвалу апеляційного суду, якою кримінальне провадження було закрите за малозначністю діяння, та призначила новий розгляд у суді апеляційної інстанції, пославшись, окрім іншого, на те, що апеляційний суд не розглянув належним чином вказаного вище питання та не навів своїх мотивів у цій частині, чим порушив вимоги ст. 419 КПК.

Я висловив окрему думку, в якій я дійшов висновку, що ухвалу апеляційного суду про закриття кримінального провадження слід було змінити в частині мотивів такого закриття, визначивши підставою закриття порушення принципу non bis in idem.

У цій справі об'єднана палата ККС ВС розглянула питання щодо повторного вирішення питання про відкриття провадження за нововиявленими обставинами ліквідації суду, який вже відкрив таке провадження, та дійшла такого висновку:

якщо суддя-доповідач апеляційного суду відкрив кримінальне провадження за нововиявленими обставинами за заявою особи, а в подальшому воно внаслідок ліквідації суду було передано до новоутвореного суду, то цей суд вправі вирішувати питання, які виникають на етапі відкриття кримінального провадження за нововиявленими обставинами за правилами ст. 464 КПК. 

Спільно із суддею Огурецьким В. П. я висловив окрему думку, в якій ми не погодилися із таким висновком. 

У цій справі Верховний Суд зробив висновок, що обставини, встановлені вироком суду на підставі угоди про визнання винуватості або про примирення, не можуть мати преюдиціального значення при розгляді кримінального провадження щодо іншої особи.

Окрім іншого, Верховний Суд послався на рішення Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2016 року у справі «Навальний і Офіцеров проти Росії» (Navalnyy and Ofitserov v Russia, заяви № 46632/13 і № 28671/14), де останній підкреслив, що обставини, встановлені у провадженні, в якому не беруть участь інші обвинувачені, не повинні мати преюдиціальне значення для їх справ. Статус доказів, використаних в одній справі, повинен залишатися суто відносним, а їх сила - обмежуватися даними конкретного провадження. Особливо це стосується вироків, ухвалених на підставі угоди.

У цьому провадженні об'єднана палата ККС ВС розглянула питання щодо можливості апеляційного оскарження ухвали слідчого судді про роз'яснення або відмову в роз'ясненні ухвали слідчого судді та дійшла таких висновків:

1. Згідно з ч. 1 ст. 380 КПК України, якщо судове рішення, яке є результатом судового провадження та яким вирішено питання, що становило предмет його розгляду, за виключенням рішення слідчого судді апеляційного суду ухваленого в порядку, передбаченому главою 21 КПК України, є незрозумілим, суд, слідчий суддя, який його ухвалив, за заявою учасника судового провадження чи органу виконання судового рішення ухвалою роз`яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його зміст.

2. Апеляційному оскарженню, на підставі ч. 4 ст. 380 КПК України, підлягає лише ухвала суду про роз`яснення судового рішення або відмову у його роз`ясненні постановлена за результатами розгляду заяви про роз`яснення судового рішення, якщо її предметом було судове рішення, яке підлягає роз`ясненню в порядку, передбаченому частиною 1 цієї статті.

Я висловив окрему думку до цієї постанови. Крім того, окрему думку мала суддя Григор'єва І. В. 

На розгляді об'єднаної палати ККС ВС було питання, з якого часу слід відраховувати строк для подачі апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді, яку було постановлено без виклику особи, зокрема, в ситуаціях, коли такій особі не було надіслано копію рішення, але вона звернулася до суду із заявою про надання такої копії через певний час.після того, як їй стало відомо про існування цього рішення. 

Погодившись із резолютивною частиною рішення (щодо скасування ухвали апеляційного суду про відмову в поновленні строку на апеляційне оскарження), я не погодився із висновком об'єднаної палати щодо застосування норм права

У своїй постанові Верховний Суд наголосив, що судове рішення має бути обґрунтованим і мотивованим. Це означає, зокрема, що апеляційний суд повинен перевірити і проаналізувати всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, зіставити їх з наявними у справі матеріалами та дати на кожен доречний і важливий аргумент сторони вичерпну відповідь у своєму рішенні.

У цій справі апеляційний суд не надав жодної оцінки одному із ключових доводів в апеляційній скарзі засудженого про неправильну кваліфікацію його дій за ч. 1 ст. 115 КК та відсутність умислу на вбивство з огляду на те, що він захищався від дій потерпілого, який погрожував йому ножем, у зв'язку з чим допустив істотне порушення вимог КПК.

Постановою Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 29.10.2019 було скасовано обвинувальний вирок, ухвалу апеляційного суду, а кримінальне провадження закрито. Особа обвинувачувалася в тому, що вона, будучи за попереднім вироком позбавленою права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно - розпорядчих та адміністративно - господарських функцій, влаштувалася на роботу до сільської ради, де надавала послуги з реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Тим самим, згідно з обвинувальним вироком, вона ухилилася від відбування вищевказаного додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади. Однак Верховний Суд зазначив, що надання публічних послуг само по собі не свідчить про те, що особа займала посаду, пов'язану з виконанням організаційно - розпорядчих та адміністративно - господарських функцій.

Колегія суддів ККС ВС вирішила передати кримінальне провадження до ВП ВС для відступу від висновків ВСУ та ВП ВС щодо застосування ст. 290 КПК. Грунтуючись на аналізі практики ЄСПЛ та національного законодавства, колегія суддів запропонувала зробити інший висновок щодо застосування ст. 290 КПК в частині відкриття процесуальних документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання).

Досліджені судом першої інстанції не виключали розумний сумнів у винуватості особи, тому він постановив виправдувальний вирок із чим погодився Верховний Суд.

Як зазначила колегія суддів, "розумний сумнів - це такий непереборний сумнів, який залишається у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного і об`єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого винним".

Як відомо, зміст статей 415 і 416 КПК сформульовано дещо суперечливо.

Так, згідно з ч. 2 ст. 415 КПК, призначаючи новий розгляд у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення, достовірність або недостовірність доказів, переваги одних доказів над іншими, застосування судом першої інстанції того чи іншого закону України про кримінальну відповідальність та покарання.

Натомість згідно з ч. 2 ст. 416 КПК при новому розгляді в суді першої інстанції допускається застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилення покарання тільки за умови, якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника у зв’язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання.

Отже, об'єднана палата зробила висновок про застосування ч. 2 ст. 415 КПК в ситуації, коли при попередньому апеляційному розгляді вирок було скасовано виключно з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального права, при цьому суд апеляційної інстанції не висловив своєї позиції щодо доводів апеляційної скарги прокурора чи потерпілого щодо необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання.

Очікування повного тексту рішення є поважною причиною пропуску строку на подачу апеляційної скарги. У цьому провадженні особа пропустила строк на три дні і Верховний Суд дійшов висновку, що вона діяла сумлінно та без невиправданих затримок.

Як зазначив Верховний Суд, "особа, яка бажає подати апеляційну скаргу, має діяти сумлінно для того, щоб ефективно реалізувати своє право. Хоча ст. 117 КПК України містить норму щодо поновлення пропущеного строку, але це можливо лише в разі наявності поважних причин пропуску такого строку. Тому при вирішенні питання про поновлення пропущеного строку, у тому числі й строку на апеляційне оскарження, до уваги мають братися: тривалість самого процесуального строку; час, який минув з дати завершення процесуального строку; наявність чи відсутність обставин, які об`єктивно перешкоджали особі реалізувати своє право (повноваження) в межах визначеного процесуального строку; поведінку особи, яка звертається з відповідним клопотанням, зокрема, чи вживала особа розумних заходів для того, щоб реалізувати своє право (повноваження) у межах процесуального строку та якнайшвидше після його закінчення (у разі наявності поважних причин його пропуску) та інші доречні обставини".

У своїй постанові Верховний Суд нагадав, що судове рішення має бути обґрунтованим і мотивованим. Відповідно до ст. 370 КПК обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Верховний Суд звертає увагу на те, що апеляційна скарга прокурора містила вагомі та належним чином аргументовані доводи щодо неправильної, на думку прокурора, перекваліфікації судом першої інстанції дій ОСОБА_1 з ч. 2 ст. 307 КК України на ч. 2 ст. 309 КК України, які потребували належної перевірки з боку апеляційного суду. Однак апеляційний суд не навів переконливої аргументації на спростування цих доводів, у зв'язку з чим допустив істотні порушення вимог КПК.

Верховний Суд указав на неприпустимість проведення обшуку під виглядом огляду місця події без ухвали слідчого судді, оскільки таким чином нівелюються вимоги судового контролю, передбачені статтею 233, частиною 2 статті 234 КПК України. 

Застосування системного й логічного способів тлумачення вказує на те, що ухилення від відбування покарання, призначеного судом на підставі угоди, не можна розглядати як умисне невиконання засудженим угоди про примирення або про визнання винуватості в розумінні ч. 5 ст. 476 КПК України та ст. 389-1 КК України. Натомість відповідне діяння підлягає кваліфікації за відповідною частиною ст. 389 або ст. 390 КК України, а у випадку втечі з місця позбавлення волі або з-під варти - за ст. 393 КК України.

Постанова ВС від 20.03.2019: апеляційний розгляд без участі обвинуваченого, якого не було належним чином повідомлено про дату засідання, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону

Стаття 49 КК не містить окремої вказівки щодо особливостей обрахування строку давності щодо триваючих злочинів. Тим не менше, особливість триваючих злочинів полягає в тому, що вони продовжують вчинятися (тривати) на стадії de jure закінченого злочину.

У зв'язку з цим прокурор вважав, що перебіг строку давності в цьому кримінальному провадженні не розпочався, оскільки обвинувачений досі не виконав судове рішення.

Проте Верховний Суд дійшов висновку про необхідність відрахування в даному кримінальному провадженні строку давності з моменту закінчення виконавчого провадження, коли в установленому законом порядку було офіційно констатовано неможливість виконання судового рішення без участі боржника. 

У цій справі колегія суддів ККС ВС розглянула питання про те, що не порушує принцип non bis in idem, передбачений ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 389 КК за ухилення від виконання призначеного вироком суду покарання у вигляді позбавлення права керування транспортним засобом, що полягало в керування цією особою транспортним засобом, після того, як цю особу вже було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 4 (у попередній редакції - ч. 3) ст. 126 КУпАП.

Я висловив окрему думку, в якій я дійшов висновку, що кримінальне провадження необхідно було закрити у зв'язку з порушенням принципу non bis in idem. 

Арешт майна передбачає встановлення певного обмеження прав особи щодо вільного володіння майном, на яке накладається арешт, повне або часткове скасування арешту, у свою чергу, повністю або в певній частині поновлює права особи щодо відчуження, розпорядження та/або користування майном.

Саме тому, при формулюванні в ст. 309 КПК переліку ухвал слідчого судді, які підлягають апеляційному оскарженню, законодавець відніс до їх числа ухвали про арешт майна або відмову у ньому, оскільки це питання стосується необхідності обмеження прав володільця майна, але не зазначив у цьому переліку ухвали про скасування арешту майна, адже таке рішення означає повне або часткове скасування вже накладених обмежень.

Однак, якщо ухвала слідчого судді про скасування арешту фактично змінює правовий режим арешту майна, збільшуючи обсяг обмежень прав володільця, вона може бути оскаржена в апеляційному порядку за правилами оскарження ухвали слідчого судді про арешт майна.

"Згідно приписів ст. 23 КПК суд досліджує докази безпосередньо, що є важливою гарантією права на справедливий суд. Принцип безпосередності дослідження доказів на стадії апеляційного розгляду хоча і не є абсолютним, як у суді першої інстанції, але в ситуації, коли апеляційний суд скасовує виправдувальний і постановляє обвинувальний вирок, цей принцип висуває більш суворі вимоги, ніж у разі скасування чи зміни обвинувального вироку, оскільки в такому випадку висновок про винуватість особи робить безпосередньо апеляційний суд, який у зв'язку із цим має забезпечити всі гарантії права на справедливий судовий розгляд, щоб переконатися, що особу не буде засуджено свавільно.

Наведене вище не означає, що положення ст. 23 КПК слід розглядати як такі, що автоматично висувають вимогу про нове дослідження доказів у суді апеляційної інстанції кожного разу, коли мова йде про скасування виправдувального вироку. Наприклад, якщо апеляційний суд робить лише іншу юридичну оцінку ситуації, але не ставить під сумнів установлені судом першої інстанції фактичні обставини справи, це не вимагає нового безпосереднього дослідження доказів цим судом.

Однак у ситуації, коли апеляційний суд під час апеляційного розгляду вбачає, що доводи апеляційної скарги учасника кримінального провадження в частині неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК) та/або невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) виглядають обґрунтованими та потребують перевірки, така перевірка здійснюється шляхом повторного дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження, із дотриманням вимог ст. 404 КПК, що включає безпосереднє дослідження та оцінку доказів щодо таких обставин."

У цій постанові Верховний Суд наголосив на необхідності дотримуватися Конвенції про захист прав і свобод людини при застосуванні спеціальної конфіскації. 

Зокрема, як зазначив Верховний Суд, положення статей 96-1, 96-2 КК не можуть застосовуватися в тих випадках, коли це становитиме порушення ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції. Отже, при застосуванні спеціальної конфіскації у кожному конкретному випадку суд має не тільки послатися на наявність для цього формальних підстав, передбачених у КК, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар».

У цій справі колегією суддів висловлена позиція щодо моменту закінчення шахрайства та можливості переростання шахрайства у грабіж, якщо дії винної особи були викриті потерпілим після того, як він передав кошти, але до того, як винна особа встигла покинути місце скоєння злочину і отримала реальну можливість розпорядитися цим майном.

За постановою шахрайство «на відміну від відкритого викрадення майна (грабежу), закінченим шахрайство вважається з моменту фактичного одержання винним майна чи права на нього». Касаційний суд прийняв рішення перекваліфікувати дії винної особи з ч. 5 ст. 186 КК на ч. 4 ст. 190 КК.

Я не погодився з думкою більшості та вважав більш переконливою позицію, викладену в постанові ВС від 27.02.2018 (справа № 541/440/15-к), згідно з якою шахрайство вважається закінченим з моменту виникнення реальної можливості у винного користуватися чи розпоряджатися майном або правом на майно, яким він заволодів. З огляду на обставини кримінального провадження я вважав, що в цій ситуації мало місце переростання шахрайства в грабіж.

Ухвала апеляційного суду щодо виправлення описок в ухвалі апеляційного суду за результатами перегляду ухвали слідчого судді не підлягає касаційному оскарженню.

В ухвалі від 17.03.2017 зроблено висновок, що ст.214 КПК України передбачає імперативний обов'язок слідчого, прокурора внести відомості про злочин після отримання саме заяви чи повідомлення про злочин, а не будь-якої заяви чи повідомлення взагалі.

У цій справі позивач просив зарахувати до стажу його роботи, що надає право на отримання грошової допомоги в розмірі десяти місячних пенсій період його служби в армії на посаді фельдшера, а також роботи в медичних закладах, які на даний момент залишилися на території Донецької області, що не контролюється органами влади України.

Рішення цікаве оцінкою доказів згідно із стандартом доказування "поза розумним сумнівом" в адміністративній справі, а також застосуванням Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні".

У цій справі позивач оскаржував постанову про накладення на нього адміністративного стягнення, просив визнати правопорушення малозначним і закрити справу.

Суд відзначив, що визнання правопорушення малозначним є дискреційним повноваженням органу, уповноваженого на розгляд відповідної справи про адміністративне правопорушення. У зв'язку з цим, суд, за загальним правилом, не повинен втручатися в ці повноваження компетентного органу (оскільки вони пов'язані з оцінкою ситуації відповідною посадовою особою згідно внутрішнього переконання) за виключенням випадків, коли малозначність діяння є очевидною, у зв'язку з чим накладення на особу адміністративного стягнення становить явно непропорційне втручання у права особи.

У постанові від 05.04.2017 суд прийшов до висновку про можливість накладення адміністративного стягнення нижче нижчої межі, якщо передбачене законом стягнення є явно несправедливим. У цій справі правопорушення, передбачене ч.1 ст.164 КУпАП, вчинила пенсіонерка 1944 року народження, яка отримує пенсію менше 1500 грн., у зв'язку з чим суд вважав передбачене цією нормою покарання у вигляді штрафу в розмірі від 17000 до 34000 грн. явно несправедливим. Суд застосував Конституцію України, яка містить норми прямої дії, рішення КСУ № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року, а також поміж іншого згадав слова Аристотеля та позицію суддів Верховного суду США, висловлену в окремій думці по справі «Petrella v. Metrogoldwyn-Mayer, Inc., et al.».

У даному кримінальному провадженні було встановлено, що смерть потерпілого настала від удару ножем, нанесеним обвинуваченим. Проте обвинувачений посилався на те, що потрепілий цей ніж приставив йому до горла, а він лише намагався його відібрати. 

У вироку суд здійснив аналіз найменших дрібниць для того, щоб за відсутності свідків цієї події з'ясувати, чи це було вбивство, необхідна оборона чи прикра випадковість. 

Вирок за ч.2 ст.28 ч.4 ст.260, ч.1 ст.263, ч.2 ст.28 ч.2 ст.437 КК України, який було постановлено за результатами судовий розгляд за відсутності обвинувачених (in absentia) у порядку спеціального судового провадження.

Судом встановлено винуватість обвинувачених, які є громадянами України, в указаних злочинах. Судом було розглянуто низку заперечень захисників про недопустимість тих чи інших злочинів, у тому числі з посиланням на концепцію "плодів отруєного дерева". Вирок містить приклад оцінки доказів згідно стандарту доказування "поза розумним сумнівом".

У даному кримінальному провадженні було встановлено, що обвинувачений наніс потерпілому тілесні ушкодження у будинку останнього, після цього пішов з місця злочину, а потерпілий через деякий час помер від отриманих тілесних ушкоджень. Обвинувачений послався на те, що в будинку залишалася ще одна особа, яка спала в іншій кімнаті, коли він уходив. Обвинувачений вважав, що ця особа або інша могла завдати потерпілому нових тілесних ушкоджень, від яких він і помер. На час розгляду справи в суді місцезнаходження зазначеної особи встановлено не було.

Вирок цікавий аналізом наявних доказів і є прикладом застосування стандарту доказування "поза розумним сумнівом". 

У постанові відображено вже підхід, який вже неодноразово застосовувся судом в аналогічних справах. Цікавими є як аргументація суду з посиланням на практику ЄСПЛ, так і приклад оцінки доказів.

У цій справі можливе адміністративне правопорушення було виявлене працівниками СБУ щонайменше в липні 2016 року, але зібрані ними матеріали були передані до поліції, яка уповноважена складати протокол за відповідною статею лише в жовтні 2016 року. При складанні протоколу про адміністративне правопорушення уповноважена особа поліції зазначила датою виявлення правопорушення дату складання протоколу. Отже, суду необхідно було з'ясувати, що є датою виявлення правопорушення в розумінні ст.38 КУпАП.

Вирішуючи це питання, суд застосовував прецеденти ЄСПЛ у справах «Олександр Волков проти України» та «ВАТ "Нефтяна компанія Юкос" проти Росії».

Постанова залишена в силі апеляційним судом.

Постановою від 08 грудня 2016 року в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Попаснянському районі Луганської області про визнання неправомірними дій і зобов'язання вчинити дії суд задовольнив позов частково. Хоча суд відмовив позивачу в задоволенні позовних вимог щодо зобов’язання відповідача призначити пенсію (оскільки позивачу не вистачало приблизно півроку загального трудового стажу), головним питанням, яке мало принципове значення для реалізації пенсійних справ позивача, було питання про визнання пільговим понад 8 років трудового стажу на підприємстві, яке не було ліквідоване в установленому законом порядку, але фактично припинило існування близько 15 років тому. ПФУ не визнав цей стаж пільговим, посилаючись на те, що позивач не надав уточнюючої довідки підприємства, а підтвердити стаж на підставі архівних документів неможливо, оскільки підприємство не було ліквідоване.

Вирішуючи цю справу суд наголосив, що з огляду на положення статей 1, 3, 8, 129 Конституції України, як права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, так і права, гарантовані національним законодавством, мають бути не теоретичними та ілюзорними, а ефективними на практиці. Це вимагає від державних органів приймати рішення, від яких залежать права громадян, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо та пропорційно.

З посиланням на рішення ЄСПЛ у справах «Malofeyeva v. Russia» та «Karelin v. Russia» (останнє не було остаточним на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення, рішення оскаржене до Великої палати) суд зазначив, що у випадку, коли викладена в протоколі фабула адміністративного правопорушення не відображає всіх істотних ознак складу правопорушення, суд не має права самостійно редагувати її, а так само не може відшукувати докази на користь обвинувачення, оскільки це становитиме порушення права на захист (особа не може належним чином підготуватися до захисту) та принципу рівності сторін процесу (оскільки особа має захищатися від обвинувачення, яке підтримується не стороною обвинувачення, а фактично судом). Отже в такому разі справа про адміністративне правопорушення має бути закрита у зв’язку з відсутністю складу правопорушення. У постанові також зазначено, які саме істотні обставини мають бути відображені в протоколі про адміністративне правопорушення за ч.1 ст.164 КК України.