Стаття 49 КК не містить окремої вказівки щодо особливостей обрахування строку давності щодо триваючих злочинів. Тим не менше, особливість триваючих злочинів полягає в тому, що вони продовжують вчинятися (тривати) на стадії de jure закінченого злочину.
У зв'язку з цим прокурор вважав, що перебіг строку давності в цьому кримінальному провадженні не розпочався, оскільки обвинувачений досі не виконав судове рішення.
Проте Верховний Суд дійшов висновку про необхідність відрахування в даному кримінальному провадженні строку давності з моменту закінчення виконавчого провадження, коли в установленому законом порядку було офіційно констатовано неможливість виконання судового рішення без участі боржника.
Посилання на цю постанову в ЄДРСР >>>
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 січня 2019 р.
м. Київ
Справа № 492/910/14-к
Провадження № 51-3990км18
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Мазура М. В.,
суддів Матієк Т. В., Яковлєвої С. В.,
за участю:
секретаря судового засідання Замкового І. А.,
прокурора Гаврилюка С. М.
розглянув в судовому засіданні касаційну скаргу прокурора та касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_1 - адвоката Кисса В. І. на вирок Апеляційного суду Одеської області від 26 грудня 2017 року в межах кримінального провадження № 1201316022000034 по обвинуваченню
ОСОБА_1, громадянина України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 року в м. Арциз Одеської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1, раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК.
Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини:
Вироком Арцизського районного суду Одеської області від 25 липня 2017 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, та призначено покарання у виді штрафу в розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що складає 8500 грн. Відповідно до ч. 5 ст. 74 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання, призначеного за ч. 1 ст. 381 КК, у зв'язку із закінченням строків давності, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 49 КК.
Як встановлено судом першої інстанції, 30 травня 2006 року на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Арцизького нотаріального округу Одеської області, потерпіла ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_1 представляти її інтереси в органах ДАІ при проведенні технічного огляду та з інших питань на станціях підприємств технічного обслуговування та ремонту належного їй напівпричіпу бортового, 1995 року випуску, д.р.н. НОМЕР_1, строком на три роки. Після закінчення строку дії виданої довіреності, який сплинув 30 травня 2009 року, вона видала ОСОБА_1 іншу довіреність, якою уповноважила останнього представляти її інтереси в органах ДАІ при проведенні технічного огляду та з інших питань на станціях підприємств технічного обслуговування та ремонту, а також у будь-яких інших установах підприємствах, організаціях, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, перед фізичними особами, з усіх питань, що стосуються експлуатації, технічного обслуговування, ремонту, проходження технічного огляду, страхування належного їй напівпричіпу бортового, 1995 року випуску, д.р.н. НОМЕР_1, строком на один рік. Після закінчення строку дії виданої довіреності ОСОБА_1 напівпричіп їй не повернув.
Потерпілою ОСОБА_4 було подано позов до Арцизького районного суду Одеської області на неправомірні дії ОСОБА_1 Згідно з рішенням Арцизького районного суду Одеської області від 17.10.2011 позовна заява ОСОБА_4 була задоволена частково та ОСОБА_1 був зобов'язаний повернути шляхом передачі ОСОБА_4, належний їй зазначений вище напівпричіп. На вказане рішення суду першої інстанції потерпілою було подано апеляційну скаргу і згідно з рішенням Апеляційного суду Одеської області від 04.04.2012 апеляційна скарга ОСОБА_4 була задоволена повністю та ОСОБА_1 було зобов'язано повернути потерпілій вказаний напівпричіп в повністю укомплектованому та придатному для експлуатації стані, але ОСОБА_1 умисно, з метою ухилення від виконання вищезазначеного рішення суду, будучи працездатною особою та працюючи періодично по найму, без оформлення трудових відносин, отримуючи при цьому дохід, будучи зобов'язаним та маючи реальну можливість виконати рішення апеляційного суду Одеської області від 04.04.2012 року, яке набрало законної сили 04.04.2012 року про передачу вищевказаного причепу, вказане рішення не виконав.
Також встановлено, що в провадженні відділу державної виконавчої служби Арцизького районного управління юстиції Одеської області перебувало виконавче провадження № 33842358, заведене на підставі виконавчого листа № 2-652/11, виданого 31.07.2012 Арцизьким районним судом Одеської області, про зобов'язання ОСОБА_1 повернути шляхом передачі ОСОБА_4 належний їй зазначений вище напівпричіп у повністю укомплектованому та придатному для експлуатації стані, але ОСОБА_1 не виконав зобов'язання, покладенні на нього Апеляційним судом Одеської області. Вказане провадження було закінчене 05.10.2012 року.
Вироком Апеляційного суду Одеської області від 26 грудня 2017 року зазначений вирок місцевого суду скасовано. Ухвалено ОСОБА_1 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, та призначити покарання у виді штрафу в розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що складає 8500 грн. Відповідно до ч. 5 ст. 74 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання, призначеного за ч. 1 ст. 381 КК, у зв'язку із закінченням строків давності, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 49 КК.
Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор просить вирок апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, посилаючись при цьому на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов невірного висновку, що перебіг строків розпочався з моменту закриття виконавчого провадження, вказується, що зазначене кримінальне правопорушення є триваючим і воно не завершене, а тому ОСОБА_1 не може бути звільнений від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК. Також зазначається, що суд апеляційної інстанції звільнив засудженого від відбування покарання, призначеного за ч. 1 ст. 381 КК, яке ОСОБА_1 не інкримінувалась.
У касаційній скарзі захисник Кисса В. І. просить скасувати вирок апеляційного суду та закрити кримінальне провадження відносно ОСОБА_1 у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення.
Касаційна скарга мотивована тим, що в ході судового розгляду не встановлено, що ОСОБА_1 ухилявся від виконання судового рішення і мав прямий умисел на невиконання цього рішення.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор підтримав касаційну скаргу прокурора і заперечував проти задоволення касаційної скарги захисника.
Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з'явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді, заперечень або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило. Просили розглянути касаційну скаргу без їх участі.
Мотиви Суду
У відповідності з вимогами ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 398 КПК підставою для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
У касаційній скарзі прокурор стверджує, що ОСОБА_1 не може бути звільнений від покарання у зв'язку з закінченням строків давності, передбачених ст. 49 КК, оскільки вчинений ним злочин, будучи триваючим, досі триває, адже ОСОБА_1 до цього часу не виконав рішення суду.
Частина 5 ст. 74 КК України містить положення про те, що особа може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених ст. 49 КК України.
Пункт 3 ч. 1 ст. 49 КК України вказує на те, що особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло п'ять років у разі вчинення злочину середньої тяжкості.
З огляду на положення ч. 3 ст. 12 КК України, злочин, передбачений ч. 3 ст. 382 КК України, є злочином середньої тяжкості.
Суд першої інстанції, звільняючи ОСОБА_1 від покарання на підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК, відраховував строк давності з дати ухвалення судового рішення, яке ОСОБА_1 повинен був виконати.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи вирок місцевого суду і постановляючи свій, виходив із того, що кримінальне правопорушення, вчинене ОСОБА_1, є одиничним злочином, який розпочавшись бездіяльністю особи, далі вчиняється безперервно протягом досить тривалого часу. Отже моментом, з якого починається перебіг строків давності для злочинів з матеріальним складом, зокрема, злочину пов'язаного з невиконанням рішення суду, яке вступило в законну силу, є завершення суспільно небезпечного діяння. Для даної категорії справ, на думку, апеляційного суду, це дата закриття виконавчого провадження. Таким чином, оскільки на момент постановлення вироку апеляційним судом з дня закриття виконавчого провадження минуло 5 років, суд дійшов висновку про необхідність звільнення ОСОБА_1 від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК.
Оцінюючи доводи касаційної скарги прокурора, а також позиції судів першої та апеляційної інстанції щодо застосування ст. 49 КК в контексті обставин цього кримінального провадження, Верховний Суд звертає увагу на те, що в даному випадку скоєний ОСОБА_1 злочин є триваючим, оскільки вказана особа, будучи зобов'язаною рішенням суду, яке набрало законної сили, вчинити певні дії, умисно утрималася від їх вчинення, тобто об'єктивна сторона злочину полягала у формі протиправної бездіяльності, яка тривала протягом певного періоду часу.
Стаття 49 КК не містить окремої вказівки щодо особливостей обрахування строку давності щодо триваючих злочинів. Тим не менше, особливість триваючих злочинів полягає в тому, що вони продовжують вчинятися (тривати) на стадії de jure закінченого злочину.
У судовій практиці та науковій літературі протягом ХХ століття було сформовано основні підходи до визначення особливостей обрахування строків давності триваючих злочинів.
Так, у постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 березня 1929 року № 23 «Про умови застосування давності й амністії до триваючих и продовжуваних злочинів» (п. 4) було зазначено, що триваючий злочин починається з моменту настання злочинного стану й закінчується в момент припинення цього злочинного стану внаслідок дій самого винного, спрямованих на припинення злочину, або настання подій, що перешкоджають здійсненню злочину (втручання органів влади). Строк давності щодо триваючих злочинів обчислюється з часу припинення злочинного стану.
Після внесення змін і доповнень в указану постанову постановою Пленуму Верховного Суду СРСР від 14 березня 1963 року № 1 це положення було змінено й зазначено, що строк давності кримінального переслідування стосовно триваючих злочинів обчислюється з часу їх припинення за волею або всупереч волі винного (добровільне виконання винним своїх обов'язків, явка з повинною, затримання органами влади тощо).
Аналіз судових рішень, опублікованих в Єдиному державному реєстрі судових рішень з 2010 року, указує на те, що суди всіх інстанцій, як правило, дотримуються аналогічного підходу при застосуванні ст. 49 КК стосовно триваючих злочинів.
Верховний Суд не вбачає підстав відходити від цієї усталеної практики на користь підходу, за яким початок строку давності слід відраховувати з моменту, коли триваючий злочин розпочався (як це зробив суд першої інстанції в даному кримінальному провадженні), адже такий підхід нівелюватиме завдання закону про кримінальну відповідальність, визначене в ст. 1 КК.
У випадку вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, у формі умисного невиконання рішення суду в цивільній справі, яким особу зобов'язано вчинити певну дію, питання про визначення дня, з якого відраховується строк давності для притягнення до кримінальної відповідальності, має особливості, обумовлені специфікою об'єктивної сторони злочину та існуванням передбаченого законодавством механізму примусового виконання судових рішень.
Порівнюючи позиції, висловлені з цього питання апеляційним судом і прокурором, який подав касаційну скаргу, Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до аналізу правової природи строку давності та його цілей.
Так, Європейський суд з прав людини наголошує, що «строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними» (рішення від 9 січня 2013 р. у справі «ОлександрВолков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, § 137; див. також: рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ТОВ «Нафтова компанія ЮКОС» проти Росії ("OAO Neftyanaya Kompaniya "YUKOS" v. Russia), заява № 14902/04, § 570; рішення від 22 жовтня 1996 р. у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. United Kingdom), заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51).
У зв'язку з цим запропонований у касаційній скарзі прокурора підхід, на переконання Верховного Суду, по суті призвів би до того, що особу можна було б притягнути до кримінальної відповідальності протягом невизначеного періоду часу після завершення передбаченої законом процедури примусового виконання судового рішення, тим більше, що в даному випадку виконавче провадження було закінчено саме у зв'язку з неможливістю виконати судове рішення без участі боржника (який ухилявся від його виконання). Такий підхід явно не відповідає цілям, які переслідував законодавець при визначенні строків давності для притягнення до кримінальної відповідальності за ті чи інші злочини. Відповідно до міжнародних стандартів та національного законодавства строк давності не застосовується лише до окремих злочинів проти основ національної безпеки України та проти миру й безпеки людства.
З огляду на це Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про необхідність відрахування в даному кримінальному провадженні строку давності з моменту закінчення виконавчого провадження, коли в установленому законом порядку було офіційно констатовано неможливість виконання судового рішення без участі боржника. Це обумовило необхідність вирішення питання про притягнення винного до відповідальності протягом установленого ст. 49 КК України строку давності за відповідний злочин.
Цей підхід повністю узгоджується із принципом правової визначеності, який є елементом принципу верховенства права і на якому ґрунтуються інші законодавчі положення. Так, чинним законодавством з урахуванням цього принципу передбачені строки позовної давності (строки звернення до суду), строки пред'явлення виконавчих документів до виконання, строки накладення адміністративних стягнень (які стосовно триваючих правопорушень відраховуються з дня їх виявлення) тощо.
Отже, касаційна скарга прокурора в частині, що стосується безпідставності, на його думку, звільнення ОСОБА_1 від покарання на підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК, задоволенню не підлягає.
Разом із тим, згідно з вироком апеляційного суду ОСОБА_1 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, і за цією нормою закону ОСОБА_1 було призначено покарання.
Проте вказаним вироком ОСОБА_1 звільнений на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49 КК від відбування покарання, призначеного за ч. 1 ст. 381 КК, тобто від відбування покарання, яке йому цим вироком не призначалося і за статтею, за якою ОСОБА_1 засудженим не був.
За таких обставин, доводи касаційної скарги прокурора, які стосуються безпідставного звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання за ч. 1 ст. 381 КК, є обґрунтованими та в цій частині підлягають задоволенню.
Поряд з тим, Верховний Суд не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги захисника.
Так, апеляційний суд в межах, визначених ст. 404 КПК, та у порядку, передбаченому ст. 405 КПК, розглянув апеляційну скаргу захисника Кисса В. І., доводи якої аналогічні доводам його касаційної скарги, та дійшов обґрунтованого висновку, що зазначена апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Зокрема, апеляційний суд належним чином, з наданням відповідної юридичної оцінки, перевірив доводи зазначеної апеляційної скарги, що стосуються відсутності в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, та навів відповідні мотиви на їх спростування.
Висновки апеляційного суду щодо правильності кваліфікації дій ОСОБА_1 є належним чином обґрунтовані та вмотивовані. Підстав вважати ці висновки сумнівними Верховний Суд не вбачає.
Виходячи з зазначеного та керуючись статтями 433, 434, 436-438, 441, 442 КПК, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга захисника - задоволенню не підлягає.
З цих підставСуд постановив:
Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково.
Касаційну скаргу захисника Кисса В. І. залишити без задоволення.
Вирок Апеляційного суду Одеської області від 26 грудня 2017 року відносно ОСОБА_1 - скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.
Судді:
МазурМ. В. Матієк Т. В. ЯковлєваС.В.
| 