У цій постанові Верховний Суд наголосив на необхідності дотримуватися Конвенції про захист прав і свобод людини при застосуванні спеціальної конфіскації.
Зокрема, як зазначив Верховний Суд, положення статей 96-1, 96-2 КК не можуть застосовуватися в тих випадках, коли це становитиме порушення ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції. Отже, при застосуванні спеціальної конфіскації у кожному конкретному випадку суд має не тільки послатися на наявність для цього формальних підстав, передбачених у КК, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар».
Посилання на цю постанову в ЄДРСР >>>
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 червня 2018 року
м. Київ
справа № 366/1872/17
провадження № 51-1916км18
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Матієк Т.В.,
суддів Мазура М.В., Яковлєвої С.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Матвєєвої Н.В.,
прокурора Пашкова Є.Є.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 28 вересня 2017 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017110060000032, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 дня народження, уродженця с.Залісся Чорнобильського району Київської області, жителя АДРЕСА_1), такого, що немає судимостей,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 267-1 КК України.
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Іванківського районного суду Київської області від 20 липня 2017 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 267-1 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн.
Місцевий суд, урахувавши положення ст. 74 Сімейного кодексу України, ст. 183 Цивільного кодексу України, ч. 5 ст. 96-2 Кримінального кодексу України, діючи відповідно до приписів ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Конвенція), не знайшов підстав для застосування спеціальної конфіскації згідно ст. 96-1 КК України речового доказу - автомобіля НОМЕР_1 та залишив його у розпорядженні ОСОБА_1
За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, працюючи на посаді охоронника загону охорони № 3 у ДСП «Чорнобильський спецкомбінат», 09 червня 2017 року близько 13:00, біля закинутого гаража на АДРЕСА_2 знайшов 9 металевих труб, які привласнив, щоб використати у господарстві, та намагався перевезти за межі зони відчуження без передбаченого законом дозволу і проведення дозиметричного контролю до місця свого проживання,заховавши їх під заднє сидіння автомобіля НОМЕР_2, однак того ж дня близько 16:30 був затриманий на контрольно-перепускному пункту «Дитятки», а вказані труби, загальною масою 13 кг, вилучені працівниками поліції.
Апеляційний суд залишив вирок місцевого суду без змін, а апеляційну скаргу прокурора - без задоволення.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного сулу та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції на підставах істотного порушення вимог кримінального процесуального закону (ст. 370 КПК України) та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність (ст. 96-1 КК України). Зазначає, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою доводи апеляційної скарги прокурора про необхідність спеціальної конфіскації автомобіля Volkswagen Golf, який був знаряддям злочину, та не застосував положення ст. 96-1 ККУкраїни, хоча зобов'язаний був це зробити відповідно до вимог ч. 9 ст. 100 КПК України.
У запереченні на касаційну скаргу засуджений вважає її необґрунтованою та просить залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор підтримав касаційну скаргу прокурора.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги.
Висновків суду про доведеність винуватості ОСОБА_1, правильності кваліфікації його дій та справедливості призначеного покарання у касаційній скарзі прокурор не оспорює, а його доводи про необхідність застосування спеціальної конфіскації автомобіля НОМЕР_2, є необґрунтованими.
Так, суд першої інстанції встановив, що вищезазначений автомобіль з 2007 року належить обвинуваченому ОСОБА_1, однак був придбаний під час проживання з 2004 року однією сім'єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, котрий зареєстровано у 2010 році, а тому в силу ст. 74 Сімейного кодексу України цей транспортний засіб є об'єктом права спільної сумісної власності вказаних осіб.
Зважаючи на положення ст. 183 Цивільного кодексу України, місцевий суд дійшов висновку про те, що автомобіль є неподільною річчю і виділити з нього частку ОСОБА_1 для спеціальної конфіскації неможливо.
Цей же суд установив, що ОСОБА_2 не знала про незаконне використання зазначеного автомобіля чоловіком, а тому відповідно до положень ч. 5 ст. 96-2 КК України, п. 1 ч. 9 ст. 100 КПК України, ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції не знайшов підстав для застосування спеціальної конфіскації автомобіля і повернув його законному володільцю.
З такими висновками погодився апеляційний суд, який зазначив у своєму рішенні, що застосування спеціальної конфіскації в даному випадку, навіть за умови, коли автомобіль належав виключно обвинуваченому, порушило б вимоги ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, оскільки призначене особі покарання за вчинення злочину середньої тяжкості (ч. 1 ст. 267-1 КК України) у виді штрафу в розмірі 850 грн є істотно нижчим за вартість предмета спеціальної конфіскації (автомобіля Volkswagen Golf), тобто вони не співрозмірні між собою.
Оцінюючи доводи прокурора щодо неправильного, на його думку, застосування закону України про кримінальну відповідальність, яке полягало у незастосуванні на підставі ст. 96-1 КК спеціальної конфіскації автомобіля, який був знаряддям вчинення злочину, хоча зобов'язаний був це зробити відповідно до вимог ч. 9 ст. 100 КПК, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 96-1 КК «спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених цим Кодексом, за умови вчинення умисного злочину або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, за які передбачено основне покарання у виді позбавлення волі…».
Санкція ч. 1 ст. 267-1 КК передбачає покарання за вчинення цього злочину у виді штрафу від п'ятдесяти до вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк від одного до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.
Згідно з положеннями ч. 4 ст. 96-2 КК «гроші, цінності…, інше майно, зазначені в цій статті, підлягають спеціальній конфіскації у третьої особи, якщо вона набула таке майно від підозрюваного, обвинуваченого, особи, яка переслідується за вчинення суспільно небезпечного діяння у віці, з якого не настає кримінальна відповідальність, або в стані неосудності, чи іншої особи безоплатно, за ринкову ціну або за ціну вищу чи нижчу ринкової вартості, і знала або повинна була і могла знати, що таке майно відповідає будь-якій із ознак, зазначених у пунктах 1-4 частини першої цієї статті».
Таким чином, з огляду на вказані законодавчі норми спеціальна конфіскація може бути застосована до майна засудженого чи у передбачених КК випадках - до майна іншої особи, яке використовувалося як знаряддя вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 267-1 КК.
Разом із тим, у даному кримінальному провадженні судом першої інстанції встановлено, що вказаний вище автомобіль з 2007 року належить обвинуваченому ОСОБА_1, однак був придбаний під час проживання з 2004 року однією сім'єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, котрий зареєстровано у 2010 році, а тому в силу ст. 74 Сімейного кодексу України цей транспортний засіб є об'єктом права спільної сумісної власності вказаних осіб.
Однак, у касаційній скарзі прокурора не наведено жодної аргументації щодо необґрунтованості висновку суду першої інстанції про неможливість застосування спеціальної конфіскації з огляду на перебування спірного автомобіля у спільній сумісній власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2
Переглядаючи кримінальне провадження в межах касаційної скарги, Верховний Суд не знаходить у даному випадку підстав для того, щоб дійти іншого висновку.
Крім того, у своїй ухвалі суд апеляційної інстанції наголошував на тому, що застосування спеціальної конфіскації в даному випадку порушуватиме вимоги ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, оскільки покарання, яке передбачене санкцією у виді штрафу, істотно нижче, ніж вартість майна, що підлягає конфіскації, тобто не співмірне між собою.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) застосування конфіскації майна в конкретному випадку буде відповідати вимогам ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції не просто за умови, якщо така конфіскація формально ґрунтується на вимогах закону, але й за умови, що така законна конфіскація у даній конкретній ситуації не порушує «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб».
Зокрема, порушення ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції через застосування конфіскації, яка формально ґрунтувалася на положеннях національного закону, але за обставин конкретної справи була визнана «неспівмірною», оскільки покладала на заявника «надмірний індивідуальний тягар», було встановлено у справі «Ісмайлов (Ismayilov) проти Російської Федерації». У той же час у деяких інших випадках, які згадуються у цьому ж рішенні, ЄСПЛ вважав конфіскацію такою, що не порушує ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 19 цього Закону, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Як зазначено в ст. 8 КПК кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.
Відповідно до частин 1, 5 ст. 3 КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Таким чином, положення статей 96-1, 96-2 КК не можуть застосовуватися в тих випадках, коли це становитиме порушення ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції. Отже, при застосуванні спеціальної конфіскації у кожному конкретному випадку суд має не тільки послатися на наявність для цього формальних підстав, передбачених у КК, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар».
Верховний Суд не виключає в цілому можливості застосування спеціальної конфіскації навіть у тих випадках, коли конфіскація майна, з огляду на його вартість, виглядає набагато суворішим заходом, ніж призначене покарання. Однак у таких випадках суд має навести належні аргументи, які обґрунтовують, з урахуванням обставин конкретної справи, що такий захід не порушуватиме наведені вище стандарти ЄСПЛ. При цьому до уваги можуть братися: вартість майна, що підлягає конфіскації, законність чи незаконність його походження; тяжкість і характер вчиненого злочину; наявність, розмір і характер завданої шкоди або шкоди, яка потенційно могла бути завданою злочином; вид і розмір призначеного покарання, тощо.
У даному кримінальному провадженні Верховний Суд звертає увагу на те, що вимоги касаційної скарги прокурора обмежуються виключно посиланням на наявність формальної вимоги закону щодо застосування спеціальної конфіскації, проте в ній відсутнє будь-яке обґрунтування, яке б поставило під сумнів висновок апеляційного суду про те, що застосування спеціальної конфіскації в даному випадку становитиме порушення ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції.
Так, ОСОБА_1 визнано винним у замаху на вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 267-1 КК України, який є злочином середньої тяжкості. Хоча указана норма має на меті забезпечення дотримання вимог режиму радіаційної безпеки, у даному випадку засуджений намагався вивезти незначну кількість металевих виробів (13 кг), в яких, згідно з актом цеху радіаційно-дозиметричного контролю ДСП «Екоцентр» від 13.06.2017 року, не виявлено перевищення вмісту радіонуклідів. Таким чином, реальної шкоди здоров'ю населенню цим злочином не завдано і не могло бути завдано. ОСОБА_1 було призначено покарання у виді штрафу в розмірі 850 грн. У той же час вартість автомобіля, який було набуто законним шляхом, є явно набагато більшою за названу суму.
За цих обставин Верховний Суд також вважає, що застосування спеціальної конфіскації в даному випадку становитиме непропорційне втручання в право особи на мирне володіння майном, гарантованого ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції.
З підстав наведеного, Суд вважає, що при розгляді даного кримінального провадження суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм процесуального та матеріального закону. Вирок суду відповідає положенням статей 370, 374 КПК України, а ухвала апеляційного суду - вимогам ст. 419 цього Кодексу. У зв'язку з цим, касаційну скаргу прокурора слід залишити без задоволення.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, пунктом 4 параграфу 3 розділу 4 Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, Верховний Суд
ухвалив:
Ухвалу Апеляційного суду Київської області від 28 вересня 2017 року
щодо ОСОБА_1 залишити без змін, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, - без задоволення.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню
не підлягає.
Судді:
Т.В. Матієк М.В. Мазур С.В. Яковлєва
| 