Мазур М.В. Інтегрований підхід до визначення об’єкта злочину та об'єкта правопорушення / М. В. Мазур // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. – 2011. – Спеціальний випуск № 5. – С. 50-64.
Завантажити статтю в журналі (с. 50-64) у форматі PDF >>>
"Вічне" посилання на повний номер журналу в форматі PDF >>>
ІНТЕГРОВАНИЙ ПІДХІД ДО ВИЗНАЧЕННЯ ОБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУ
ТА ОБ’ЄКТА ПРАВОПОРУШЕННЯ
М. В. МАЗУР
доцент кафедри теорії та історії держави та права
Луганського державного університету внутрішніх справ
імені Е. О. Дідоренка, кандидат юридичних наук
Вчення про склад правопорушення в загальній теорії права сьогодні є аксіоматичним. Відповідно, твердження, що об’єкт правопорушення, який позначає те, на що посягає дане протиправне діяння, є обов’язковим елементом складу правопорушення також не викликає ні сумнівів, ні дискусій. Попри це, при подальшому поглибленні в указану тему не можна не помітити наявність теоретичної проблеми, яка залишається невирішеною вже протягом багатьох десятиліть – проблеми визначення сутності об’єкта правопорушення. Причому найбільш гостро ця проблема обговорювалася й продовжує обговорюватися в межах науки кримінального права в контексті одного із видів правопорушення – злочину, що, загалом, не викликає здивування, адже саме з науки кримінального права загальна теорія права запозичила вчення про склад правопорушення (у кримінальному праві – склад злочину). Враховуючи це та з огляду на спільну правову природу об’єкта правопорушення й об’єкта злочину, метою цієї статті є з’ясування сутності першого на прикладі другого.
Хоча різноманітні приклади поділу злочинів на види за ознакою їхньої спрямованості на ті чи інші об’єкти існували досить давно, перші спроби теоретичного осмислення поняття "об’єкт злочину" з’явилися лише після того, як наприкінці ХVІІІ століття категорія "склад злочину" втратила своє первісне, процесуальне значення та стала однією з найважливіших категорій кримінального права [1]. З того часу правознавці виробили декілька підходів до розуміння об’єкту злочину.
Так, однією з найбільш поширених серед сучасних вчених є точка зору, згідно з якою об’єктом злочину є суспільні відносини. Витоки цієї теорії можна знайти в наукових працях, датованих початком ХХ ст. (зокрема, у роботах І.Я. Фойницького). Втім, найбільш послідовний розвиток ця концепція отримала в радянській правовій науці.
Як наголошував у 1980 році М.Й. Коржанський, "визнання суспільних відносин об’єктом злочину є загальним як у науці радянського кримінального права, так і в радянському кримінальному законодавстві…", що "… витікає з маркситсько-ленінського вчення про сутність і службову класову роль кримінального права. На цій науковій підставі в радянському кримінальному законодавстві з повною визначеністю закріплене положення про те, що об’єктом кримінально-правової охорони є соціалістичні суспільні відносини" [2].
Інший український вчений В.Я. Тацій у 1988 році писав: "У визнанні суспільних відносин загальним об’єктом злочину міститься позитивний висновок про те, що будь-який злочин посягає на суспільні відносини. Оскільки вірно, що всі злочини посягають на суспільні відносини, то так само вірно і те, що кожне з них окремо також посягає на суспільні відносини. Без визнання суспільних відносин об’єктом злочину неможливо пояснити суспільну небезпеку діяння" [3].
Дещо раніше, у 1960 році, один із найбільш відомих представників теорії об’єкту злочину як суспільних відносин Б.С. Нікіфоров, користуючись словами К. Маркса, зауважував, що злочин є боротьбою "ізольованого індивіда проти пануючих відносин" [4]. Отже, особливість "радянського кримінального права полягає в тому, що воно, закріплюючи суспільні відносини соціалізму, охороняє їх або їхню безпеку від істотної шкоди… Але якщо злочинним є діяння, яке заподіює чи може заподіяти соціалістичним відносинам істотну шкоду, і якщо, далі, радянське кримінальне право охороняє ці відносини від такої шкоди, то об’єктом злочину за радянським кримінальним правом можуть бути та є тільки соціалістичні суспільні відносини, причому в тій мірі, в якій їм може бути заподіяна указана шкода" [5].
Цікаво, що, не враховуючи докорінної зміни ідеологічного підґрунтя, сучасні представники цієї теорії наводять цілком схоже її загальне теоретичне обґрунтування: "Визнання суспільних відносин об’єктом злочину випливає із загального вчення про суспільну сутність і призначення кримінального права, яке покликане охороняти найцінніші соціальні здобутки – особу (як сукупність суспільних властивостей і ознак людини та громадянина), її життя, здоров’я, волю, недоторканість, власність та інші законні права й свободи. Об’єктом кримінально-правової охорони є також і громадський порядок, громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України тощо… Завдяки об’єкту як суспільним відносинам визначається небезпека протиправної поведінки особи, відокремлюється її соціальний зміст – суспільна небезпека. Стаття 11 КК закріплює, що злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Звідси, злочинним слід вважати все те, що посягає на суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом" (А.В. Савченко) [6].
Необхідно відзначити, що наявність великої кількості прибічників цієї теорії як серед радянських, так і серед сучасних правників, з одного боку, свідчить про її широку поширеність, але, з іншого боку, обумовлює наявність певної варіативності у їхніх поглядах. Насамперед, це стосується визначення поняття та структури суспільних відносин.
Зокрема, один із варіантів визначення цього поняття запропонував І.Я. Фойницький, на думку якого "відношення" – це не стільки стосунки між людьми, скільки належна поведінка певної особи відповідно до вимог правової норми по відношенню до життя, майна, свободи іншої особи тощо [7]. Схожу точку зору висловлював, також, М.Й. Коржанський [8]. Отже, сучасна інтерпретація такого підходу спрямовує на розуміння під суспільними відносинами соціально значущої, цілеспрямованої поведінки людини з приводу як регламентованих, так і не регламентованих нормами офіційного права життєво важливих цінностей, благ, інтересів, яка знаходить свій вираз у реалізації певних прав та обов’язків. Така поведінка здатна охоплювати, насамперед, не тільки відносини між людиною і іншими людьми, але й відносини між фізичною та юридичною особою, громадянином і державою, а в окремих випадках, між особистістю і людством взагалі.
Інший підхід запропонував Б.С. Нікіфоров, наполягаючи на тому, що суспільні відносини – це завжди відносини "між людьми в процесі їхнього суспільного існування, які виступають або у вигляді колективів, у вигляді таких класових утворень, як держава, державний апарат, збройні сили, або у вигляді окремих особистостей, [й] у своїй діяльності та ідеології виражають інтереси певних класів…" [9]. У дещо спрощеному вигляді цей підхід був визнаний багатьма радянськими й сучасними правознавцями. Так, наприклад, В.Я. Тацій вважає, що суспільні відносини – це "певні зв’язки між суб’єктами відносин, що виникають в процесі їх матеріальної та духовної діяльності" [10].
У контексті дослідження сутності суспільного відношення як об’єкту злочину важливе значення має питання про механізм заподіяння йому шкоди. Як правило, представники теорії об’єкту злочину як суспільних відносин відзначають, що злочин може завдати шкоди окремим елементам суспільних відносин, руйнуючи при цьому відповідні відносини в цілому.
Отже, яка структура суспільного відношення? Відповідно до найбільш поширеної точки зору, конкретні суспільні відносини складаються з трьох взаємопов’язаних елементів: суб’єктів (учасників конкретних суспільних відносин), предмета (матеріального або нематеріального) та змісту (соціального зв’язку між суб’єктами суспільних відносин).
Суб’єктами (учасниками) суспільного відношення можуть виступати фізичні та юридичні особи, різноманітні об’єднання громадян та інші соціальні утворення, у тому числі держава.
Предмет – те, з приводу чого виникає певне суспільне відношення. Предметом правовідносин можуть бути як матеріальні, так і нематеріальні блага. Тут необхідно звернути увагу на розбіжність термінології, що вживається в теорії кримінального права та загальній теорії держави та права, де серед структурних елементів правовідносин, які є різновидом суспільних відносин, називають не предмет, об’єкт правовідносин [11]. Разом із тим, поняття "об’єкт правового відношення (суспільного відношення)" не слід плутати з терміном "об’єкт злочину (правопорушення)"; так само не слід плутати й поняття "предмет суспільного відношення" та "предмет злочину", про який йтиметься далі.
Соціальний зв’язок включає взаємні права та обов’язки суб’єктів суспільного відношення, їхню поведінку з приводу предмета (об’єкта) суспільного відношення.
Таким чином, згідно з названою точкою зору, прикладами заподіяння шкоди суспільним відносинам через їх елементи можуть бути: вбивство (посягання на суб’єкта суспільних відносин), крадіжка (посягання на предмет суспільних відносин – право власності), державна зрада (посягання на нормальний соціальний зв’язок держави та її громадянина у формі невиконання останнім свого обов’язку всебічно сприяти державі у посиленні основ національної безпеки).
Похідною від розглянутої теорії є теорія об’єкта злочину як правовідносин. Зокрема, як пише О.М. Готін, розглядаючи кримінально-правові заборони в системі елементів механізму правового регулювання, слід зробити висновок, що "вони встановлюються для підсилення або підтримки не усіх без винятку суспільних відносин, а лише тієї їх частини, які врегульовані нормами права. Кримінально-правові заборони є однією із складових механізму правового регулювання, що забезпечує існування правопорядку в суспільстві. Із цього логічно випливає, що в разі вчинення будь-якого злочину негативного впливу зазнають не просто суспільні відносини, а лише ті з них, які утворюють правопорядок, тобто правовідносини" [12]. В подальшому цю теорію в своїх працях розробляли М.О. Мягков [13], С.Я. Лихова [14] та інші.
Слід зауважити, що останнім часом теорія об’єкту злочину як суспільних відносин була піддана критиці з боку чималого числа фахівців у галузі кримінального права. Наприклад, А.В. Наумов зазначає, що "в багатьох випадках трактування об’єкта злочину як певних суспільних відносин цілком справедливе, наприклад, … при крадіжці… У даному випадку об’єктом злочину дійсно виступає не викрадене майно (йому при цьому може бути не завдано ніякої шкоди), а саме відносини, що витікають з прав власності, тобто права володіння, користування і розпорядження майном. Проте в низці інших випадків теорія об’єкта злочину як суспільного відношення "не спрацьовує". Особливо це стосується злочинів проти особистості, насамперед вбивства" [15]. Далі А.В. Наумов пояснює, що при такому підході об’єкт злочину визначається через теоретичну посилку, що людина є носієм суспільних відносин. Це, на його думку, "принижує абсолютну цінність людини як біологічної істоти, життя в цілому як біологічного явища" [16].
Певною мірою підтверджує справедливість критики цієї теорії об’єкта злочину той факт, що навіть її прибічники нерідко допускають можливість визнання об’єктом злочину не тільки самих суспільних відносин, але й інших явищ, або, принаймні, включають ці явища в структуру об’єкта злочину поряд із суспільними відносинами. Наприклад, визнаючи, загалом, об’єктом злочину суспільні відносини, В.Я. Тацій вважає можливим в деяких випадках називати об’єктом злочину інтерес, який він називає самостійним явищем, що є "продуктом" діяльності суспільних відносин: "необхідність використання інтересу для визначення об’єкту конкретного злочину виникає не в усіх випадках, а лише тоді, коли в якості об’єкта законодавцем визначені ті суспільні відносини, які за своєю природою приховані від безпосереднього сприйняття" [17]. Професор А.А. Піонтковський вважав, що будь-який злочин безпосередньо чи опосередковано посягає на суспільні відносини та що об’єктом злочину можуть бути будь-які суспільні відносини, які знаходяться під охороною радянського кримінального закону, але в низці випадків безпосереднім об’єктом злочину можуть бути не суспільні відносини, а майно, фізична особа (громадянин), продукти сільського господарства тощо [18]. На думку В.М. Кудрявцева, об’єкт злочину охоплює: а) фактичні суспільні відносини між людьми; б) їх правову форму чи "оболонку"; в) матеріальні форми, умови і передумови цих відносин [19].
На відміну від А.В. Наумова, інші автори, критикуючи теорію об’єкта злочину як суспільних відносин, висловлюються більш категорично. Зокрема, Є.В. Фесенко вважає, що ця теорія не цілком відповідає сучасним поглядам щодо оцінки соціальних цінностей, які бере під захист кримінальний закон, а її суттєвим недоліком є певне перебільшення значення категорії "публічного" стосовно до категорії "приватного" у сфері соціального життя [20]. Г.П. Новосьолов указує на внутрішнє логічну суперечність, притаманну теорії об’єкту злочину як суспільним відносинам: посягання на певні суспільні відносини можуть здійснити тільки учасники цих відносин (доречний приклад з КК України – ст. 225 "Обман покупців та замовників" - авт.); суб’єкт злочину в таких випадках, по суті, є елементом відповідного суспільного відношення, тобто об’єкта злочину; звідси необхідно було б зробити абсурдний висновок, що не суспільні відносини (об’єкт злочину) виступає елементом злочину, а сам злочин є внутрішньою складовою суспільного відношення [21].
Як указує І.П. Сємченков, "теорія об’єкта злочину як охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, переконливих доказів своєї істинності не має. Вона не здатна пояснити головного в повсякденній практиці боротьби зі злочинними посяганнями, а саме того, чому і з якою метою люди завжди здійснювали, здійснюють і будуть здійснювати [цю] боротьбу... Відповіді на ці питання може дати тільки таке уявлення про сутність злочинного діяння, згідно з яким воно є процесом заподіяння шкоди людям, а не відносинам людей. … Суспільні відносини, поряд із правами і свободами, а також іншими значимими для людей соціальними цінностями, необхідно відносити до тих охоронюваним кримінальним законом благ, посягаючи на які (заподіюючи шкоду яким), злочин в кінцевому підсумку завдає шкоди людині. Так це було визнано в рамках дореволюційної школи вітчизняного кримінального права…" [22].
Дійсно, пошуки альтернативних концепцій об’єкта злочину в пострадянський період призвели до реанімації та переосмислення відповідних теорій ХІХ – початку ХХ століть, а саме теорій об’єкта злочину як певного блага (Г. Колоколов, С. Мокринський), інтересу (Ф. Ліст), суб’єктивного права (В.Д. Спасович), людини з усіма її правами і установами, які нею як істотою суспільною створюються (О. Кістяківський), норми права (М. Неклюдов, В. Хвостов).
Після розпаду СРСР в Україні одним із перших, хто назвав об’єктом злочину правові блага був С.Б. Гавриш. Згідно з його позицією, праві блага включають речі, тобто матеріалізовані предмети, продукти духовної творчості (результати певної діяльності), особистості нематеріальні блага, дії (утримання від дії) і результати дії суб’єктів правовідносин; при цьому цінність блага лежить в основі криміналізації посягань на нього [23].
У Росії цю точку зору активно розвиває А.В. Наумов, котрий вважає, що об’єктом злочину слід визнати ті блага (інтереси), на які посягає злочинне діяння і які охороняються кримінальним законом [24]. Таким чином, учений фактично вживає слова "благо" та "інтерес" як синоніми.
П.С. Берзін вважає, що для позначення об’єкту злочину краще використовувати термін "цінності", до яких слід віднести й блага. Тому, на його думку, об’єктом злочину є найважливіші та найзначніші для окремої особи, групи осіб, суспільства чи держави в цілому цінності, охорона яких безпосередньо забезпечується кримінальним законодавством, проти яких спрямоване певне злочинне діяння та яким воно може заподіяти або заподіює шкоду. При цьому до категорії цінностей як об’єкта злочинів правознавець відносить: а) людину як потерпілого від злочину; б) нематеріалізовані блага, що належать людині як потерпілій (або людям як потерпілим), суспільству або державі; в) предмети злочину, що також належать людині як потерпілій (або людям як потерпілим), суспільству або державі [25].
Проте авторство ідеї визнати об’єктом злочину цінності належить не П.С. Берзіну. Раніше за нього про об’єкт злочину як цінності почав говорити сучасний український правознавець Є.В. Фесенко. Відповідно до його позиції, об’єктом злочину є цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричиняє шкоду. Указані цінності включають різноманітні об’єкти матеріального світу, в тому числі й саму людину, що мають суттєве позитивне значення для окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому. Структурними елементами цінностей, на його думку, є: а) потерпілі; б) інтереси та права потерпілих; в) соціальні зв’язки; г) предмети (матеріалізовані блага); ґ) нематеріалізовані блага, що належать потерпілим [26].
Підхід Є.В. Фесенка дещо вдосконалив П.П. Андрушко, який зазначив, що об’єктом злочину є соціальні цінності, різновидами яких (а не їх структурними елементами) є: а) потерпілий; б) права, свободи та інтереси потерпілого; в) соціальні зв’язки між членами суспільства з приводу реалізації ними належних їм прав, свобод та інтересів, у тому числі у формі правовідносин [27].
Таким чином, не дивлячись на існування цілком природних розбіжностей у проаналізованих вище позиціях П.П. Андрушка, П.С. Берзіна, С.Б. Гавриша, А.В. Наумова, Є.В. Фесенка з приводу окремих аспектів проблеми об’єкта злочину, зокрема, дискусії навколо термінології, яку доцільно використовувати при його характеристиці ("благо", "інтерес", "цінність"), у наукових позиціях цих та інших учених можна знайти спільний базис (центральну ідею). Тому не дивно, що нерідко дослідники взагалі не намагаються з’ясувати, який з названих термінів краще відображає суть явища. Так, наприклад, А.В. Пашковська називає об’єктом злочину і цінності, і інтереси, і блага, що є соціально значимими, охороняються кримінальним законом, на які посягає особа, котра скоїла злочин, і яким в результаті скоєння злочинного діяння заподіюється чи може бути заподіяно шкоду [28].
Слід зазначити, що теорія благ і цінностей і теорія суспільних відносин є домінуючими та конкуруючими в сучасному вченні про об’єкт злочину. І як представники першої постійно критикують послідовників другої, так і навпаки. Наприклад, на думку Д.С. Азарова, одним з основних недоліків "ціннісної" теорії об’єкта злочину є те, що в низку цінностей поряд із правами та інтересами потерпілих не включено обов’язків, а звідси – неточно передана сутність соціальних зв’язків, що руйнує внутрішню систему суспільних відносин. Отже, як і багато інших вчених-представників теорії суспільних відносин, Д.С. Азаров зазначає, що соціальні цінності охоплюються поняттям "суспільні відносини", структурні елементи яких, на відміну від перших, утворюють цілісну систему, а тому саме визначення об’єкта злочину як суспільних відносин відповідає практичним потребам і теоретичним вимогам кримінального права [29].
Разом із тим, перелік теорій об’єкта злочину не вичерпується двома розглянутими підходами – існують також інші позиції, які, однак, не стали такими ж популярними або вже втратили свою актуальність.
У першу чергу необхідно відзначити досить оригінальну позицію Г.П. Новосьолова, котрий зауважує, що в основу дослідження поняття об’єкта злочину слід покласти питання про сутність і спрямованість шкоди, що завдається чи може бути завдана внаслідок скоєння кримінально караного діяння. А оскільки ніякої шкоди, крім шкоди людям, злочин спричинити не може, об’єктом будь-якого злочину, а не лише спрямованих проти особистості, виступають люди, які в деяких випадках виступають в якості окремих фізичних осіб, в інших – як певного роду множинність осіб, котрі мають або не мають статус юридичної особи, по-третє – як соціум (суспільство). При цьому різні матеріальні та нематеріальні блага (цінності), які мають властивість задовольнити потреби людей і злочинне посягання на які спричиняє чи може заподіяти шкоду, є предметом злочину [30]. З такою позицією погоджується І. Козаченко, оскільки, на його думку, у будь-якому випадку заподіюється або створюється загроза спричинення шкоди не чомусь (благам, нормам права, відносинам, інтересам і т.ін.), а комусь, і, отже, в якості об’єкта злочину потрібно розглядати не щось, а когось [31].
Проте з різкою критикою цієї позиції виступила А.В. Пашковська: "Таке розуміння об’єкта злочину суперечить як позиції законодавця, так і звичайному здоровому глузду. Таке трактування немовби міняє місцями поняття об’єкта і предмету злочину, необґрунтовано домішуючи сюди й категорію потерпілого; при цьому об’єкт – завжди особа або множинність осіб, предмет – певні матеріальні або нематеріальні цінності цих осіб. Крім того, що не зовсім зрозуміле значення такої "рокіровки", дана позиція не відповідає головній вимозі поняття об’єкта злочину – визначення того, чому саме заподіюється або може бути заподіяна шкода в результаті злочинної посягання. При такому підході неможливо розмежувати окремі злочини між собою: так, наприклад, і диверсія, і тероризм вчиняються проти безлічі осіб, отже, розмежувати ці злочини можна лише за "предметом" (згідно з цим трактуванням) – тими цінностями, яким заподіюється шкода. Саме ці цінності і повинні визнаватися об’єктом злочину. Змішання самого об’єкта і предмету злочину нівелює сутність і значення як першого, так і другого" [32].
Своєрідною є позиція В.М. Трубникова, котрий визначає об’єкт злочину як "охоронювані кримінальним законом права, свободи і законні інтереси людини і громадянина, на які вчиняє замах особа, яка вчиняє злочин, і яким у результаті скоєння злочинного діяння заподіюється або може бути заподіяна істотна шкода" [33]. Отже, цей підхід є дещо вужчим, ніж теорія об’єкта злочину як благ, цінностей та інтересів, оскільки до переліку останніх, як правило, відносять і права, свободи й інтереси людини (потерпілого). Крім того, цікаво, що В.М. Трубников називає свій підхід "новим", але задовго до нього аналогічну точку зору висловлював В.Д. Спасович, який виходив із розуміння самого злочину як посягання на право особи, що охороняється державою за допомогою покарання [34].
Достатньо популярною в ХІХ – на початку ХХ ст. була нормативіська теорія або теорія об’єкта злочину як норми права. Вона базувалася на формальному визначенні злочину як діяння, що порушує норму права, а тому саме вона (норма права) визнавалася об’єктом злочину. Як зазначав В.М. Хвостов, правопорушуюче діяння спрямоване "проти права", підриваючи "авторитет права й держави", а тому є таким, що має "суспільний характер" [35]. Отже, представники цієї теорії підкреслювали самостійну цінність норми права, указуючи, що не є злочином діяння, яке не порушує жодної правової норми. Хоча на сьогодні жоден вітчизняний правознавець не позиціонує себе як прибічник цієї теорії*, вона здійснила величезний вплив на подальший розвиток учення про об’єкт злочину. Навіть послідовники інших теорій, як правило, указують, що істотною ознакою об’єкта злочину є те, що він знаходиться під охороною кримінального закону.
Так, ще 1915 році, розмірковуючи на межі нормативіської теорії та теорії благ (інтересів), М.Д. Сергієвський указував на подвійну спрямованість злочину: по-перше, об’єктом можна визнати "безпосередній предмет посягання", по-друге, "абстрагований інтерес усього співжиття, що порушується невиконанням відповідного припису закону". "Тільки об’єднання обох [указаних] моментів, – пише далі М.Д. Сергієвський, – створює поняття об’єкта, поряд з цим обґрунтовує склад злочину діяння: порушення норми закону неможливе без посягання на конкретні блага або інтереси; одне ж посягання на ці останні, якщо за ними не стоїть порушення норми закону, не буде злочинним" [37].
Часто до представників нормативіської теорії відносять й відомого дореволюційного вченого М.С. Таганцева, хоча, на нашу думку, його концепція скоріше є спробою поєднання нормативіської теорії з теоріями суб’єктивного права та благ і інтересів. Зокрема, він визначає злочинне діяння як "посягання на правову норму в її реальному бутті або, іншими словами, як посягання на правоохоронені інтереси життя" [38]. Звідси правник виводить визначення об’єкта злочину – "заповідь або норма права, що знайшла своє вираження в інтересі життя, який входить у сферу суб’єктивних прав і охороняється цією нормою" [39]. Отже правова норма охороняє як інтереси, що "існують в державі нібито самостійно, так і ті, що знаходять свій прояв у вигляді прав особистості [40].
За прикладом М.С. Таганцева деякі сучасні правознавці намагаються винайти власні концепції, що поєднували б дві або більше теорій об’єкта злочину. Існують у тому числі й спроби "примирити" теорію суспільних відносин і теорію блага та цінностей. Скажімо, що А.М. Кришелюк говорить, що об’єкт злочину – "це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин" [41]. На думку І.І. Бікєєва, об’єкт взагалі береться під охорону саме тому, що він визнаний цінністю; отже, об’єктами злочинів необхідно вважати визнані державою цінностями суспільні відносини, інші конкретні матеріальні та нематеріальні об’єкти, на які було спрямоване діяння, яким воно завдало чи здатне було заподіяти шкоду, тобто об’єктами можуть бути відносини власності, родинні відносини, людина, її честь, природа тощо [42].
Досить оригінально висловився М.В. Семикін: "Вирішуючи питання про об’єкт злочину, важливо встановити те, чому це завдає безпосередньої шкоди, а як ми цей об’єкт посягання назвемо – благом. Цінністю, предметом суспільних відносин або сферою життєдіяльності – не суть важливо" [43]. Аргументує свою позицію автор наступним: "Усі існуючі в науці кримінального права концепції стосовно об’єкта злочинів самі по собі є правильними й односторонніми. В нашому найскладнішому суспільному організмі такі категорії як блага, цінності, сфери життєдіяльності, люди, інтереси, відносини знаходяться у нерозривному діалектичному взаємозв’язку та взаємодії, а тому неможливо посягнути на одну з категорій, не зачепивши в тій чи іншій мірі іншої. Акцентуючи ж увагу на якійсь із сторін реальної дійсності, вчені, образно кажучи, висвітлюють якусь грань одного й того ж рубіну і надають їй першочергового значення. Звичайно, в тій чи іншій ситуації, в тих чи інших умовах ближчим над усе може опинитися та чи інша грань суспільного організму, але при цьому не слід випускати з уваги її зв’язок з усіма іншими гранями. Спроба ж абсолютизувати якусь грань, зосередитись на чомусь одному призводить до суперечливих суджень, а відповідно і до взаємних критичних зауважень" [44].
Цей підхід, який можна назвати інтегрованим, оскільки він об’єднує кілька теорій об’єкта злочину, видається найбільш вдалим з практичної точки зору. Так, у процесі правозастосування в кожному конкретному випадку не стільки важливо, яке поняття є більш широким і "правильним" – суспільні відносини, цінності або блага тощо, скільки необхідно з’ясувати, чи є взагалі об’єкт, якому завдано чи може бути завдано шкоду внаслідок злочинного посягання.
Отже, підводячи підсумок, спробуємо надати загальну характеристику об’єкта злочину та визначити його специфічні ознаки.
Насамперед, об’єкт злочину – це те, що має найвищу соціальну значимість. Кримінальним правом необхідно охороняти не всі суспільні відносини, цінності, інтереси тощо, а лише ті, які з тих чи інших причин є особливо важливими для людини, суспільства, держави.
З іншого боку, об’єкт злочину – це те, що знаходиться під охороною кримінального закону. Тому посягання на об’єкт, який не охороняється нормами кримінального права, хоча і має значну соціальну цінність, не буде злочином. Водночас, той факт, що об’єкт злочину знаходить під охороною кримінального права, не означає, що він не може охоронятися нормами інших галузей права (адміністративного, податкового, цивільного тощо). Законодавець визначає не лише об’єкт кримінально-правової охорони, але й ті суспільно небезпечні посягання, що можуть завдати йому найбільш істотної шкоди.
Крім того, об’єкт злочину – це те, по відношенню до чого здійснюється злочинна поведінка, вчинюється діяння (дія або бездіяльність). Об’єкт злочину – це об’єкт злочинного посягання.
Оскільки злочинна діяльність є за визначенням негативною, об’єкт злочину – це те, чому злочин заподіює суттєву шкоду. Вона може бути об’єктивно реальною, якщо її можна констатувати в якості значних негативних змін, які так чи інакше впливають на перебіг суспільних відносин, завдаючи шкоду конкретним суспільним цінностям, благам, інтересам, або потенційно реальною у випадку створення реальної загрози завдання такої шкоди та настання значних негативних змін в оточуючий дійсності.
Ці ознаки в сукупності дають змогу навести загальне визначення поняття "об’єкт злочину", під яким пропонуємо розуміти те (суспільні відносини, цінності, блага, інтереси, права і свободи людини та ін.), що з огляду на свою найвищу соціальну значущість знаходиться під охороною кримінального закону, по відношенню до чого здійснюється злочинна поведінка та чому завдається або може бути завдана суттєва шкода.
Звідси можна вивести й визначення більш загального поняття – "об’єкт правопорушення", яким слід позначати те (суспільні відносини, цінності, блага, інтереси, права і свободи людини та ін.), що з огляду на свою соціальну значущість знаходиться під охороною правових норм, на що посягає пратиправне діяння та чому завдається або може бути завдана певна шкода.
Вірогідно, що саме інтегрований підхід до визначення поняття "об’єкт правопорушення" найкраще відповідає специфіці інших, окрім злочинів, видів пропорушень – конституційних, адміністративних, цивільних, дисциплінарних тощо. Втім, ретельний аналіз сутності об’єктів названих видів проступків є перспективним напрямком подальших наукових досліджень.
____________________
Використана література:
1. Див.: Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. М. : НОРМА, 2001. – С. 1.
2. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М., 1980. – С. 15.
3. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х., 1988. – С. 27.
4. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М., 1960. – С. 28.
5. Там само. – С. 28-29.
6. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю.В. Александров, В.І. Антипов, О.О. Дудоров та ін.). – Вид. 4-те переробл. та допов. / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Атіка, 2008. – С. 83.
7. Див.: Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. М. : НОРМА, 2001. – С. 26.
8. Див.: Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М., 1980. – С. 36-42.
9. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М., 1960. – С. 30.
10. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х., 1988. – С. 14.
11. Див., наприклад: Загальна теорія держави і права: Підручник / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; За ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Х.: Право, 2009. – С. 343-344; Проблемы общей теории права и государства: Учебник / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: Норма, 2008. – С. 382-383; Червонюк В.И. Теория государства и права: Учебник. – М.: ИНФРА-М, 2007. – С. 486-488 тощо.
12. Готін О.М. Кримінальна відповідальність за випуск або реалізацію недоброякісної продукції в умовах ринкової економіки (проблеми теорії та практики): Автореф. дис... канд. юрид. наук. – К., 2003. – С. 9-10.
13. Мягков М.О. Перешкоджання здійсненню виборчого права: проблеми кримінальної відповідальності: Дис… канд. юрид. наук. – К., 2006. – С. 27.
14. Див.: Лихова С.Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V особливої частини КК України): Монографія. – К.: Київський університет, 2006. – С. 17-148.
15. Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекцій. В двух томах. – Т. 1. Общая часть. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрид.лит., 2004. – С. 179.
16. Там само.
17. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х., 1988. – С. 76.
18. Див.: Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М., 1980. – С. 17-18.
19. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – 2‑е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – С. 130-131.
20. Фесенко Є.В. Об’єкт злочину з погляду реалій // Юридичний вісник України. – 1997. – № 33.
21. Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. – М. : НОРМА, 2001. – С. 41-42.
22. Семченков И.П. Объект преступления: социально-философские и методологические аспекты проблемы : Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 – Уголовное право и криминология ; Уголовно-исполнительное право. – М., 2003. – С. 8-9.
23. Гавриш С.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні. Проблеми теорії, застосування і розвитку кримінального застосування. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2002. – С. 20.
24. Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекцій. В двух томах. – Т. 1. Общая часть. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрид.лит., 2004. – С. 180.
25. Берзін П.С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг: аналіз складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України: Монографія. – К.: Атіка, 2005. – С. 19, 21.
26. Див.: Фесенко Є. Цінності як об’єкт злочину // Право України. – 1999. – № 6. – С. 75; Андрушко П.П. Злочини проти виборчих прав громадян та їх права брати участь у референдумі: кримінально-правова характеристика: Монографія. – К.: КНТ, 2007. – С. 76.
27. Андрушко П.П. Злочини проти виборчих прав громадян та їх права брати участь у референдумі: кримінально-правова характеристика: Монографія. – К.: КНТ, 2007. – С. 111.
28. Див.: Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. М. : НОРМА, 2001. – С. 43.
29. Див.: Азаров Д.С. Злочини у сфері комп’ютерної інформації (кримінально-правове дослідження): Монографія. – К.: Атіка, 2007. – С. 40-43.
30. Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. М. : НОРМА, 2001. – С. 43-66.
31. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов / Отв. ред. И. Я. Козаченко, З. А. Незнамова. – 3-е изд., изм. и доп. – М.: НОРМА, 2001; див., також: Трубников В.М. Поняття об’єкта злочину з нових позицій // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія "Право". – 2009. – № 841. – С. 16.
32. Курс уголовного права: Учебник / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой. – Т. 1. – М., 1999. – С. 199-200.
33. Трубников В.М. Поняття об’єкта злочину з нових позицій // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія "Право". – 2009. – № 841. – С. 17; див., також: Трубников В.М. Новый взгляд на объект преступления // Право і безпека. – 2002. – № 1. – С. 81-87.
34. Спасович В.Д. Учебник уголовного права. Часть общая. – СПб., 1863. – С. 94; див., також: Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. М. : НОРМА, 2001. – С. 7-8.
35. Хвостов В. М. Общая теория права. Элементарный очерк. – М, 1914. – С. 138.
36. Див.: Андрушко П.П. Злочини проти виборчих прав громадян та їх права брати участь у референдумі: кримінально-правова характеристика: Монографія. – К.: КНТ, 2007. – С. 89.
37. Сергиевский Н.Д. Русское уголовное право: Пособие к лекциям. Часть Общая. – Петроград, 1915. – С. 243; цит. за: Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. М. : НОРМА, 2001. – С. 11.
38. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Т. 1. – Тула: Автограф, 2001. – С. 394.
39. Там само.
40. Там само. – С. 397.
41. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 5‑те вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника і М.І. Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2008. – С. 12.
Российского Конгресса уголовного права, состоявшегося 31 мая – 1 июня ІІ Див.: Бикеев И.И. О понятии объекта преступления и множественности таких объектов. Материалы 42. 2007 г. – М., 2007. – С. 65.
43. Цит. за: Андрушко П.П. Злочини проти виборчих прав громадян та їх права брати участь у референдумі: кримінально-правова характеристика: Монографія. – К.: КНТ, 2007. – С. 105.
44. Цит. за: Андрушко П.П. Злочини проти виборчих прав громадян та їх права брати участь у референдумі: кримінально-правова характеристика: Монографія. – К.: КНТ, 2007. – С. 105-106.
__________________________
* Водночас, необхідно зауважити, що за спостереженням П.П. Андрушка, деякі автори науково-практичних коментарів до КК України для характеристики об’єктів окремих злочинів використовують категорію "конституційні принципи", яка є навіть ширшою, ніж "норма права" (зокрема, об’єктом злочину, передбаченого ст. 161 КК України, визнається конституційний принцип рівності) [36].
|
