Микола Вікторович Мазур
Персональний сайт

Мазур М. В. Прецеденти Європейського суду з прав людини в системі джерел конституційного права України / М. В. Мазур // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 39. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корець­кого НАН України, 2008. – С. 226-232.

Завантажити статтю у форматі DJVU >>>

Завантажити статтю у форматі PDF >>>

"Вічне" посилання на статтю у форматі PDF >>>

*Наведений нижче текст статті може мати незначні редакційні відмінності від опублікованого тексту, що міститься в наведених вище файлах у форматах DJVU та PDF 

Прецеденти Європейського суду з прав людини в системі джерел конституційного права України

Мазур Микола Вікторович,
викладач кафедри теорії та історії держави і права
Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

Резюме

В статье рассмотрены проблемы определения места и роли прецедентов Европейского суда по правам человека в системе источников конституционного права Украины. На основе анализа правовой природы прецедентов названного международного органа установлены пределы их обязательности для Конституционного Суда Украины и судов общей юрисдикции, а также сформулированы основные правила их применения в национальном судопроизводстве.

Значною мірою на розвиток вітчизняної правової системи вплинула ратифікація Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) та протоколів до неї. Зокрема, у Законі України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, яким положення Конвенції були імплементовані до національного законодавства, спеціально вказується, що Україна повністю визнає обов’язковість «і без укладення спеціальної угоди» юрисдикції Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Як наслідок, Україна не лише взяла на себе міжнародно-правове зобов’язання забезпечувати відповідність національного законодавства та юридичної практики європейським стандартам у сфері прав людини, але й створила передумови для реального включення до механізму нормативного регулювання суспільних відносин прецедентів названої вище міжнародної установи.

Це актуалізує необхідність глибокого теоретичного опрацювання проблем, пов’язаних із з’ясуванням особливостей юридичної природи рішень ЄСПЛ та їхнього значення в системі джерел права України. І хоча останнім часом з’явилася достатньо велика кількість наукових публікацій з даного питання, їх автори, зазвичай, зупиняються лише на деяких загальнотеоретичних аспектах імплементації положень Конвенції до національного права, або ж на окремих проблемах кримінального та цивільного судочинства в Україні, не розглядаючи вплив прецедентної практики ЄСПЛ на розвиток тієї галузі права, яка в першу чергу покликана регламентувати права і свободи людини – конституційного права України.

Враховуючи це, метою цієї статті є визначення ролі та місця прецедентів ЄСПЛ в системі джерел конституційного права України.

Слід підкреслити, що ЄСПЛ з перших років своєї діяльності послідовно дотримується принципів прецедентного права, постійно посилаючись на свої попередні рішення, прецеденти Європейської комісії з прав людини або «усталене прецедентне право». Як зазначалося в справі «Коссі проти Об’єднаного Королівства», «в інтересах правової впевненості та регулярного розвитку конвенційного права» Суд, зазвичай, керується власними прецедентами (див. п. 35 рішення)^[1]. Очевидно, розвиток практики ЄСПЛ за принципами прецедентного права був обумовлений, з одного боку, необхідністю забезпечення ефективної дії Конвенції, а з іншого – абстрактністю її норм, яка загрожувала можливістю неоднозначного розуміння змісту основних прав і свобод людини й появи «подвійних стандартів». За таких умов лише повага до власних прецедентів і послідовне тлумачення положень Конвенції дозволило ЄСПЛ створити цілісну систему більш конкретних норм і принципів, що встановлюють рівні для всіх мінімальні стандарти в галузі прав людини.

Правові підстави застосування прецедентів ЄСПЛ в національному судочинстві слід шукати в чинному законодавстві: 1) положення Конвенції та протоколів до неї були ратифіковані Законами України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 р., № 1484-ІІІ від 22 лютого 2000 р., № 318-IV від 28 листопада 2002 р. і № 3435-IV від 9 лютого 2006 р.; 2) згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України й застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства (ст. 9 Конституції України, ч. 1 ст. 19 указаного Закону). Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 19 указаного Закону); 3) відповідно до ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року, «суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права… з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини»; 4) ст. 17 Закону України № 3477-IV від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що «суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права».

Таким чином, Конвенцію та прецеденти ЄСПЛ слід розглядати як джерела не тільки міжнародного, але й конституційного права, оскільки до предмету регулювання саме цієї галузі права України входять відносини щодо забезпечення прав і свобод людини^[2]. Крім того, необхідно мати на увазі, що Конвенція, яка є міжнародним договором, має вищу силу порівняно з усіма іншими нормативно-правовими актами, окрім Конституції України, а її норми повинні сумлінно виконуватися Україною відповідно до загальновизнаного принципу міжнародного права pacta sunt servanda. У той же час, враховуючи абстрактний характер норм Конвенції, вони мають реалізовуватися в поєднанні з прецедентним правом ЄСПЛ, без чого навряд чи можна говорити про їх сумлінне виконання.

Оскільки практично всі права людини та основоположні свободи, закріплені в Конвенції, знайшли відображення і в Основному Законі нашої держави, прецедентне право ЄСПЛ потенційно може знайти найбільш широке застосування в практиці Конституційного Суду України (далі – КСУ). Разом із тим, слід враховувати й те, що положення Конвенції мають універсальне застосування та не обмежуються лише окремими сферами суспільного життя, тому європейські стандарти прав людини, які знайшли вираження в Конвенції та рішеннях ЄСПЛ, можуть застосовуватися і в інших, окрім конституційного, формах судочинства – цивільному, господарському, адміністративному, кримінальному (звичайно, з урахуванням специфіки справ, підвідомчих відповідним судам).

Одним із прикладів ефективного використання КСУ прецедентів ЄСПЛ є рішення КСУ у справі про поширення відомостей, в якій КСУ спирався на прецеденти ЄСПЛ «Нікула проти Фінляндії» та «Яновський проти Польщі»^[3]. Як приклад застосування прецедентів ЄСПЛ судами загальної юрисдикції, можна навести ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 10 жовтня 2006 р. у справі № 22А-0909/06, якою на підставі прецеденту ЄСПЛ «Кечко проти України» та рішення КСУ від 1 грудня 2004 р. у справі № 1-27/2004 було залишено без змін постанову суду першої інстанції про стягнення недоплаченої одноразової щорічної грошової допомоги учасникам бойових дій^[4]. З посиланням на статтю 124 Конституції України, а також прецеденти ЄСПЛ «Грецькі нафтопереробні заводи «Стен» і Стратіс Андреадіс проти Греції» та «Ньютінен проти Фінляндії» Господарський суд Луганської області у справі про визнання незаконними дій виконавчої служби зробив висновок, що обмеження дій судових рішень, які винесені проти підприємств паливно-енергетичного комплексу на підставі Закону України від 23 червня 2005 р. «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу», за своєю суттю є обмеженням права на обов’язкове виконання рішення суду протягом розумного строку^[5]. Прецедентні рішення ЄСПЛ у справах «Смірнова проти Росії» та «W проти Швейцарії» було застосовано військовим апеляційним судом Військово-Морських Сил при розгляді справи за подання слідчого в особливо важливих справах слідчого відділу військової прокуратури Південного регіону України про продовження строку тримання під вартою^[6].

Однак широке впровадження стандартів ЄСПЛ до практики КСУ та судів загальної юрисдикції, на жаль, досі залишається лише «потенційною можливістю» і не є реальністю: посилання на прецеденти ЄСПЛ нечасто зустрічаються в рішеннях вітчизняних судів. Однією з причин цього, на нашу думку, є відсутність у вітчизняних правознавців чіткого уявлення про місце прецедентів ЄСПЛ у системі джерел права України, їх юридичну силу та правила застосування українськими судами.

Відповідь на ці питання, очевидно, пов’язана з особливою правовою природою ЄСПЛ як органу, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції. Виходячи з цього, прецеденти ЄСПЛ, що розтлумачують і доповнюють зміст Конвенції, за юридичною силою в системі джерел конституційного права України логічно розмістити одразу після міжнародних договорів України. Цей висновок є особливо важливим при визначенні меж впливу правових позицій ЄСПЛ на практику КСУ та судів загальної юрисдикції.

Як правильно зауважує екс-голова КСУ М. Селівон, «при вирішенні справ конституційного провадження конституційні суди, зв’язані передусім положеннями конституцій своїх держав. Зокрема, КСУ зобов’язаний захищати, утверджувати верховенство Основного Закону на всій території України. Так, статтями 8, 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, в якому Конституція держави має найвищу юридичну силу, а відтак, це стосується і Європейської конвенції з прав людини… Наше законодавство містить загалом аналогічний Європейській конвенції з прав людини, деяким іншим міжнародно-правовим актам каталог прав і свобод людини, хоча окремі з них термінологічно відрізняються від конвенційних визначень. Тому в необхідних випадках для обґрунтування своїх позицій при прийнятті відповідних рішень КСУ застосовує комплексний підхід, тобто, крім національного законодавства, використовує потенціал міжнародно-правових актів, зокрема згаданої Конвенції, а також рішень Європейського суду»^[7].

У даному контексті доцільно згадати позицію Конституційного суду ФРН, який зробив важливе застереження: «При тлумаченні Основного Закону береться до уваги зміст та рівень розвитку Конвенції настільки, наскільки це не призводить до обмеження та скасування правових методів захисту, встановлених Основним законом. З цієї причини прецедентне право ЄСПЛ є допоміжним засобом при тлумаченні й визначенні змісту та обсягу основних прав людини й принципів Основного Закону»^[8]. Такий підхід повністю відповідає духу та змісту Конвенції, стаття 53 якої визначає наступне: «Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які права людини та основоположні свободи, які можуть бути визнані на підставі законів будь-якої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є».

Таким чином, при визначенні меж впливу рішень ЄСПЛ на практику КСУ потрібно виходити з того, що останній є єдиним органом конституційної юрисдикції, покликаним тлумачити та застосовувати в першу чергу Конституцію України – нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили. Іншими словами, прецеденти ЄСПЛ мають для КСУ не обов’язковий, а переконуючий характер, хоча це й не можна розглядати, як підставу для їх повного ігнорування КСУ. Цінність рішень ЄСПЛ полягає, передусім, у силі їх аргументації, а також у тому, що в них сформульовані мінімальні європейські стандарти в галузі прав людини, яких має додержуватися й Україна.

Крім зазначеного, потрібно враховувати й специфіку діяльності КСУ та ЄСПЛ: якщо перший розглядає виключно питання права, то другий зв’язаний фактами конкретної справи. У деяких випадках це призводити до виникнення ускладнень при узгодженні правових позицій ЄСПЛ і КСУ. Для прикладу, КСУ в Рішенні від 10 червня 2003 року № 11-рп/2003 визнав конституційним Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», що встановив мораторій на відчуження майна державних підприємств і господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, шляхом накладення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою. У своєму Рішенні КСУ відзначив, що названий Закон не порушує конституційної вимоги обов’язковості судових рішень; рішення судів про примусове відчуження майна підприємств, прийняті до і після прийняття цього Закону, ним не відміняються, вони залишаються в силі, а їх виконання призупиняється до вдосконалення механізму примусової реалізації майна. Іншими словами, на думку КСУ, названий Закон встановлює продовжений на цей період термін їх виконання^[9].

Пізніше норми Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», а також указане Рішення КСУ стали предметом аналізу ЄСПЛ у справі «Сокур проти України». ЄСПЛ не став заперечувати загальної законності обмежень, встановлених цим законом, проте відзначив, що законодавство України не надає стягувачу, такому, як заявник, або державному виконавцю жодної можливості оскаржити подібні обмеження в разі їх довільного або незаконного застосування; крім того, неможливо подати ніякого позову про відшкодування шкоди за затримки у виконанні судових рішень, викликані такими обмеженнями. Як результат, ЄСПЛ визнав у даному випадку порушення пункту 1 ст. 6 Конвенції^[10].

В іншій справі у своєму рішенні від 10 жовтня 2001 р. КСУ зауважив, що положення статті 7 Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України», відповідно до яких заощадження повертаються «поетапно», «залежно від суми вкладу», «у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік», хоча і обмежують конституційне право власності громадян, але не суперечать статтям 13, 41, 64 та іншим статтям Конституції України. Водночас КСУ підкреслив, що відсутність у даному Законі конкретних етапів, термінів повернення заощаджень та обсягів бюджетних асигнувань може призвести до повної втрати громадянами своїх вкладів, тобто до порушення їх конституційного права власності. При цьому КСУ послався на правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року: «Не заперечуючи право держави встановлювати – у досить широких межах розсуду, відповідно до її внутрішньої законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою – обмеження у користуванні об’єктами права власності з огляду на суспільний інтерес, слід мати на увазі, що ці обмеження, однак, не повинні призводити до позбавлення можливостей такого користування, тобто до повної їх втрати» ^[11].

Таким чином, КСУ не завжди може зробити загальний висновок щодо неконституційності певного закону, покладаючи в основу своєї аргументації прецедент ЄСПЛ, який бере до уваги факти конкретної справи. Разом із тим, КСУ повинен всебічно вивчати правові позиції ЄСПЛ і застосовувати їх у тих справах, де це можливо.

На відміну від КСУ, для судів загальної юрисдикції, які покликані вершити правосуддя в конкретних справах на підставі не лише Конституції але й інших доречних джерел права України, прецеденти ЄСПЛ є обов’язковими. Більше того, враховуючи верховенство норм міжнародного права над нормами вітчизняного законодавства (окрім Конституції України), у випадку колізії між прецедентами ЄСПЛ і законами України чи підзаконними нормативними актами пріоритет слід надавати першим. Для прикладу, чинна редакція Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає, що постанова місцевого суду (судді) про накладення адміністративного стягнення є остаточною та оскарженню в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення не підлягає (ст. 287 КпАП). Проте у справі «Гурепка проти України» ЄСПЛ підкреслив, що відсутність в українському законодавстві механізму оскарження рішення суду першої інстанції про накладання на особу адміністративного стягнення у вигляді арешту суперечить положенням ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції^[12]. Отже, апеляційні суди, отримавши апеляційну скаргу на подібні судові рішення від осіб, стосовно яких застосовано арешт, повинні приймати їх до розгляду, керуючись ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції та рішенням ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України».

Водночас, специфічною рисою прецедентів ЄСПЛ є те, що їх обов’язковість для національних судових органів не є абсолютною чи безумовною, а допускає певні виключення. Зокрема, з огляду на положення ст. 53 Конвенції і враховуючи те, що прецеденти ЄСПЛ мають похідний від Конвенції характер, українські суди не можуть їх застосовувати в тих випадках, коли це призведе до обмеження чи скасування будь-яких прав і свобод, гарантованих законодавством чи іншими міжнародними договорами України. Крім того, національні суди можуть відокремлюватися від прецедентів ЄСПЛ, як це робить він сам, якщо факти відповідних справ істотно відрізняються.

Узагальнюючи викладене, робимо висновок, що з дати набрання чинності Конвенції для України до системи джерел конституційного права України увійшли прецеденти ЄСПЛ, які за юридичною силою слідують за міжнародними договорами України. Потенційно найширше застосування прецедентів ЄСПЛ можливе в конституційному судочинстві, хоча вони мають для КСУ не обов’язковий, а переконуючий характер, що обумовлено специфікою діяльності названих органів. Для судів загальної юрисдикції прецеденти ЄСПЛ є обов’язковими, крім випадків, коли факти справ розумно відрізняються, або коли застосування прецедентів ЄСПЛ може призвести до обмеження прав і свобод, передбачених чинним законодавством України або міжнародними договорами України. Разом із тим, практика застосування прецедентів ЄСПЛ українськими судами й до сьогодні залишається досить обмеженою, що обумовлює перспективність подальших наукових досліджень у цій сфері.