Мазур М.В., Беніцький А.С. Деякі міркування про проблеми кримінальної відповідальності за невиконання рішень Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини [Електронний ресурс] // Юридичний Луганськ. – Режим доступу: http://jurlugansk.ucoz.org/publ/13-1-0-437. – Дата публікації: 08.10.2011.
Автори указують на причини неможливості притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 382 КК України у випадку невиконання рішень Конституційного Суду України та рішень Європейського суду з прав людини.
Завантажити веб-архів оригінальної статті (файл mht) >>>
"Вічне" посилання на статтю >>>
Деякі міркування про проблеми кримінальної відповідальності за невиконання рішень Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини
Мазур М.В.,
кандидат юридичних наук,
Луганський державний університет
внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка,
Беніцький А.С.,
кандидат юридичних наук, доцент,
Луганський державний університет
внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка
Кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення передбачена в ст. 382 КК України:
«Стаття 382. Невиконання судового рішення
1. Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню -
карається штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.
2. Ті самі дії, вчинені службовою особою, -
караються штрафом від семисот п'ятдесяти до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, -
караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
4. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини -
карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.»
Слід зазначити, що згідно із Конституцією України та Законом України від 07 липня 2010 р. № 2453-VI судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Тому за відсутності будь-яких спеціальних застережень в тексті ст. 382 КК України необхідно зробити висновок, що положення її ч.ч. 1-3 стосуються умисного невиконання чи перешкоджання виконанню актів не тільки судів загальної юрисдикції, але й Конституційного Суду України[1].
Разом із тим, дослідники указують на специфічну правову природу актів КСУ, обумовлену їхньою наближеністю за наслідками і механізмом реалізації до нормативно-правових актів, які, у свою чергу, вимагають не «виконання, а застосування, дотримання, інших форм правозастосування»[2]. Зокрема, М.О. Звягінцева зауважує, що законодавець не докладав особливих зусиль до розробки диспозиції цієї статті, оскільки вона без суттєвих змін потрапила з КК 1960 року (стаття 176-4) у КК України 2001 року, тоді як судова система з часів прийняття попереднього КК докорінним чином змінилася, оскільки в 1996 році в Україні був запроваджений КСУ як орган конституційної юрисдикції. Дослідниця указує на те, що деякі рішення КСУ можуть бути виконані лише Верховною Радою України, яка є колегіальним органом, а що унеможливлює притягнення народних депутатів до кримінальної відповідальності через те, що «чи не найголовнішим принципом кримінальної відповідальності є особистий, власний, персоніфікований характер відповідальності»[3].
Дійсно, на відміну від рішень судів загальної юрисдикції, які мають персоніфікований характер, акти КСУ мають здебільшого нормативний (чи, як кажуть окремі дослідники, «квазінормативний», тобто подібний до нормативного) характер, що по суті унеможливлює притягнення до кримінальної відповідальності конкретних осіб у більшості випадків (зокрема, було б абсурдним кваліфікувати за ст. 382 КК будь-які дії особи, які відходять від офіційного тлумачення Конституційного Суду України, незалежно від характеру цих; за цією логікою в Особливу частину КК можна було б додати одну загальну норму «будь-яке порушення закону, - карається…» та скасувати всі інші). Крім того, виконання актів КСУ в багатьох випадках вимагає прийняття політичних рішень, у тому числі колегіальними органами, як наприклад, ухвалення нових законів, інших правових актів тощо, тому, скажімо, не можна притягти всіх народних депутатів України за неприйняття на виконання рішення КСУ певного закону, адже вони можуть належати до різних політичних сил і мати різні погляди на зміст цього закону, тим більше, що в самих актах КСУ, як правило, не указується які органи чи особи і що саме повинні зробити (хоча згідно з ч. 2 ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» у разі необхідності КСУ може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку).
Виходячи із сказаного, не дивно, що на сьогодні в Україні взагалі відсутні випадки притягнення осіб до кримінальної відповідальності за ст. 382 КК через невиконання рішень КСУ чи перешкоджання у їх виконанні, навіть не дивлячись на те, що проблема неналежного виконання актів КСУ для України є досить актуальною.
Отже, зважаючи на специфіку остаточних актів КСУ (рішень, висновків), необхідно виокремити відповідний склад злочину в окрему частину чи навіть статтю КК, виклавши її в редакції, яка враховує дану специфіку. У будь-якому разі, очевидно, що на сьогодні притягти винних осіб до кримінальної відповідальності за невиконання рішень КСУ можна лише в тому випадку, якщо КСУ покладе на певний державний орган обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку і при цьому можна буде визначити конкретного виконавця.
Що стосується невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, то це – бездіяльність уповноваженої службової особи щодо виконання своїх службових зобов’язань з приводу виконання рішень Європейського суду з прав людини.
Згідно із ч. 8 ст. 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV виконання Рішення Європейського суду з прав людини включає:
а) виплату Стягувачеві (особі, на користь якої постановлено рішення ЄСПЛ, або її представник чи правонаступник) відшкодування, присудженого Судом;
б) вжиття додаткових заходів індивідуального характеру (відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до встановленого Судом порушення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (restitutio in integrum), а також здійснення інших заходів, передбачених у Рішенні Суду);
в) вжиття з метою попередження аналогічних порушень прав людини заходів загального характеру (внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; зміна до адміністративної практики; забезпечення юридичної експертизи законопроектів; забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи; та вжиття інших заходів).[4]
Таким чином, як і у випадку з Конституційним Судом України, процедура виконання рішення Європейського суду з прав людини, окрім виплати справедливої компенсації матеріальної та моральної шкоди і судових витрат, дуже відрізняється від виконання рішень судів загальної юрисдикції, адже включає вжиття: по-перше, додаткових заходів індивідуального характеру (оскільки ЄСПЛ не є судом четвертої чи п’ятої інстанції в судовій системі України, він не має повноважень у своїх рішеннях по суті справи скасовувати будь-які правові акти органів державної влади України чи органів місцевого самоврядування, або зобов’язувати будь-кого вчиняти певні конкретні дії – він лише констатує порушення певного права людини та присуджує суму справедливої компенсації; вибір же конкретних дій, які необхідно вчинити для поновлення порушених прав людини, – заходів індивідуального характеру – це справа вільного розсуду самої цієї людини або уповноваженого органу України; вчинення конкретних заходів індивідуального характеру в окремих випадках може бути передбачено лише в ухвалі Суду про затвердження умов односторонньої декларації у справі проти України або про затвердження умов дружнього врегулювання); і по-друге, заходів загального характеру, вибір яких взагалі є справою «доброї волі» компетентних органів держави (парламенту, судів, правоохоронних органів тощо).
Отже, окрім виплати справедливої компенсації, визначеної рішенням чи ухвалою Європейського суду з прав людини, а також випадків, коли в ухвалі Суду про затвердження умов односторонньої декларації у справі проти України або про затвердження умов дружнього врегулювання йдеться про обов’язок держави здійснити певні конкретні заходи індивідуального характеру, притягнення до кримінальної відповідальності за невиконання рішення ЄСПЛ в частині не вчинення певних заходів індивідуального чи загального характеру неможливе навіть в теорії, оскільки в самих рішеннях ЄСПЛ не визначаються конкретні дії, обов’язкові для виконання.
Іншим аспектом проблеми, що розглядається, є питання кримінальної відповідальності за невиконання рішення (указівки) ЄСПЛ про вжиття тимчасових заходів, прийняте згідно з правилом 39 Регламенту ЄСПЛ. Проблема полягає в тому, що така указівка не має формальних реквізитів рішення та направляється на адресу Уряду у формі листа. Поняття "Рішення ЄСПЛ", що міститься в Законі України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", також не охоплює цих указівок. Таким чином, на сьогодні ч. 4 ст. 382 КК не охоплює невиконання рішення (указівки) ЄСПЛ про вжиття тимчасових заходів, що обумовлює потребу внесення відповідних змін до цієї норми.
----------------------------------
[1] Втім деякі правознавці не вважають цю тезу такою безсумнівною. Так, скажімо, суддя Конституційного Суду України М. Маркуш цитує П.Б. Євграфова, котрий вважає, що виконання рішень Конституційного Суду є обов’язком кожного, а встановлена у статті 382 Кримінального кодексу України відповідальність за невиконання рішення суду загальної юрисдикції стосується, зокрема, невиконання, неналежного виконання, відмови у виконанні рішень Конституційного Суду України (Євграфов П. Б. Виконання рішень Конституційного Суду є обов’язком кожного // Юридичний журнал. — 2003. — № 5 (11). — С. 112–115.), але сам, не висловлюючи чітко власного ставлення до такого твердження, дещо нижче указує, що одним із шляхів до вирішення проблеми невиконання рішень КСУ має бути «визначення на законодавчому рівні такого складу правопорушення, як невиконання, неналежне виконання, відмова від виконання рішень Конституційного Суду України, та встановлення відповідних санкцій. Цей закон може передбачати юридичні підстави для визначення конституційної, кримінальної або адміністративної відповідальності та, зокрема, процедурні питання відсторонення від посад вищих посадових осіб, адже в законодавстві України відсутнє поняття такого правопорушення, як невиконання рішень» (див.: Маркуш М. Шляхи підвищення ефективності виконання рішень Конституційного Суду України: теоретичні та практичні аспекти // Вісник Конституційного Суду України. – 2009. – № 5. – С. 87-88). Так само і деякі російські правознавці за аналогічних умов виключають забезпечення реалізації рішень КСУ кримінальним законом (див.: Преступления против правосудия / Под ред. А.В. Галаховой. – М.: Норма, 2005. – С. 323).
[2] Білоусов Ю.В., Івановська А.М. Шляхи забезпечення виконання рішень Конституційного Суду України // Університетські записки. – 2006. – № 2 (18). – С. 58-59.
[3] Звягінцева М.О. Теоретичні проблеми кримінальної відповідальності за невиконання актів Конституційного Суду України // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. – 2011. – Спец. випуск № 5. – С. 207-208.
[4] Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV / Відомості Верховної Ради України від 28.07.2006 - 2006 р., № 30, стор. 1114, стаття 260.
|
